Дикі лебеді

Далеко-далеко, там, куди ластівки відлітають на зиму, жив собі король. Мав він одинадцятеро синів і доньку Елізу. Принци писали алмазними грифелями на золотих дощечках і так гладко читали напам’ять, що вчителі тільки руками розводили. А Еліза сиділа на скляному ослінчику й гортала книжку з малюнками, за яку можна було віддати пів королівства.

Добре жилося дітям. Та недовго.

Король овдовів і взяв нову дружину. Королева була гарна з лиця, але холодна, як камінь узимку. Дітей вона не злюбила з першого дня. На святі всім подавали пироги й печені яблука, а малим дісталася чашка піску.

— Уявіть, що це частування, — всміхнулася королева.

За тиждень вона відвезла Елізу до селян на далекий хутір. А королю так наговорила на синів, що той і дивитися на них перестав.

Однієї ночі королева зайшла до принців і махнула широким рукавом:

— Летіть у світ і дбайте самі про себе! Летіть великими птахами без голосу!

Та вийшло не так, як вона хотіла. Замість бридких потвор у кімнаті стали одинадцять білих лебедів. Із дивним криком вони вилетіли у вікна — і понад парком, понад лісом, геть.

На світанку лебеді пролетіли над хатою, де спала Еліза. Кружляли над дахом, витягали шиї, били крилами — шурх, шурх! Але ніхто їх не почув. Довелося летіти далі, за хмари, у широкий світ.

Еліза росла на хуторі. Гралася зеленим листочком: проколе в ньому дірочку, гляне крізь неї на сонце — і ніби бачить ясні очі братів. А коли вітер гойдав троянди біля хати, вони шепотіли одна одній:

— Хто гарніший за нас?

— Еліза, — відповідали самі собі.

Коли дівчині минуло п’ятнадцять, її покликали додому. Глянула королева, яка вродлива стала пасербиця, — і аж позеленіла. Кинула вона в купіль трьох жаб і прошепотіла кожній по злому слову. Та щойно Еліза ступила у воду, жаби спливли нагору — і стали трьома червоними маками. До такої доброї душі чари просто не пристали.

Тоді королева натерла Елізу горіховим соком, аж шкіра стала бура, як кора, вимастила їй обличчя смердючою мастю й скуйовдила золоте волосся. Король глянув і відсахнувся:

— Це не моя донька.

Ніхто її не впізнав. Тільки старий пес, що жив у дворі, лизнув їй руку, та хто ж пса слухатиме? Еліза тихенько вийшла з палацу й пішла куди очі дивляться.

До вечора вона забрела в густий ліс. Лягла на м’який мох і всю ніч бачила уві сні братів: ніби вони знову діти, пишуть на золотих дощечках і сміються. Вранці вона знайшла лісове озеро, вмилася — і з води на неї глянула колишня Еліза, біла й ясна.

Ішла вона далі, аж бачить — бабуся з кошиком ягід.

— Бабусю, а чи не бачили ви одинадцятьох принців?

— Принців не бачила, — сказала стара. — А вчора річкою пливли одинадцять лебедів. І на кожному — золота корона.

Еліза пішла за річкою і так дійшла до моря. На березі, серед мокрих водоростей, лежало одинадцять білих пір’їн. Вона зібрала їх у жменю й сіла чекати.

Сонце хилилося до води, коли в небі з’явилися лебеді. Один за одним, наче довга біла стрічка, вони опустилися на пісок. Щойно сонце сховалося — пір’я опало, і перед Елізою стали одинадцять принців.

— Брати! — скрикнула вона.

Вони обіймалися, сміялися й плакали водночас.

— Удень ми лебеді, — розповів найстарший. — А як сонце сідає, знову стаємо людьми. Тому надвечір нам треба бути на землі: перетворимося в небі — впадемо в море. Живемо ми далеко, за морем. Раз на рік прилітаємо сюди на одинадцять днів. А завтра вже відлітаємо.

— Візьміть мене з собою! — попросила Еліза.

Цілу ніч вони плели сітку з вербової кори й цупкого очерету. Еліза так і заснула на ній. Прокинулася вона вже високо над морем. Брати тримали сітку дзьобами, а найменший летів над нею, затуляючи сестрі обличчя від сонця широкими крилами.

Летіли вони довго. Сонце вже торкалося хвиль, а землі все не було. Еліза злякалася: це ж через неї брати летять так повільно! Аж ось унизу чорніє скеля — маленька, як голова тюленя, що визирає з води. Лебеді сіли на неї саме тоді, як погас останній промінчик. Одинадцять братів і сестра стояли, тісно взявшись за руки, а хвилі — бух, бух! — бризкали на них солоною піною. Так і перебули ніч.

А вранці вони побачили нову землю: сині гори, кедрові ліси, а над ними — хмарний замок, що весь час змінювався: то вежі, то кораблі, то сади. Брати опустили Елізу біля печери, зарослої зеленими виткими стеблами, наче килимами.

— Подивимось, що тобі тут насниться, — сказав найменший.

— Хай би приснилося, як вас урятувати, — відповіла вона.

І наснилася їй фея з хмарного замку. Була вона схожа на бабусю з ягодами, тільки сяяла, як ранкове небо.

— Твоїх братів можна врятувати, — мовила фея. — Бачиш кропиву? Вона росте біля печери та ще на пагорбі біля старої каплиці. Рви її голими руками, хоч як пектиме. Потовчи босими ногами, спряди нитки й сплети одинадцять сорочок із довгими рукавами. Накинеш їх на лебедів — і чари спадуть. Але пам’ятай: від першого стібка до останнього не кажи ані слова. Хоч би минули роки. Скажеш бодай одне — і брати назавжди лишаться птахами.

Фея торкнулася її руки кропивою — і Еліза прокинулася. Біля неї лежав пекучий зелений стебель.

Вона одразу взялася до роботи. Руки вкрилися пухирями, ноги горіли, але вона пряла, мовчки, стібок за стібком. Увечері прилетіли брати. Вони питали, кликали — сестра тільки хитала головою. Аж побачили її червоні долоні — і зрозуміли. Найменший заплакав, і там, куди падали його сльози, пекучий біль утихав.

Одного дня в горах затрубили роги — ту-ту-у! Загавкали собаки, затупотіли коні. До печери виїхали мисливці, а попереду — молодий король у зеленому плащі.

— Як ти тут опинилася, красуне? — здивувався він.

Еліза мовчала й ховала обпечені руки під фартушок.

— Не можна тобі тут жити самій. Ходи зі мною.

Він посадив її на коня, і вони помчали. Еліза плакала всю дорогу.

У палаці її вбрали в шовк, уплели в коси перли, але вона все одно була сумна. Тоді король відчинив маленьку кімнатку. Стіни там були завішані зеленими килимами, точнісінько як у печері. У кутку лежав оберемок кропиви, а на гачку висіла сорочка, яку Еліза встигла сплести.

— Щоб тобі не було сумно за домом, — сказав король.

І Еліза всміхнулася вперше за довгий час. Невдовзі справили весілля. Тільки старий королівський радник хмурився й шепотів:

— Мовчить, кропиву тягає... Чи не відьма часом?

Але король його не слухав.

Щоночі Еліза нишком ішла до зеленої кімнатки і плела. Сім сорочок уже було готово, а кропива скінчилася. Залишалася вона тільки на пагорбі біля старої каплиці, куди вночі ніхто не ходив. Еліза накинула хустку й вибралася туди при місяці. А за нею тінню — старий радник.

Вранці він усе розповів королю. Король не повірив. Та коли Еліза пішла вдруге, бо не вистачило на останню сорочку, король пішов слідом і сам побачив, як вона зникає між темними кущами на пагорбі.

— Вона відьма, — сказав радник.

Король опустив голову. Суд присудив Елізі найтяжчу кару, яку тільки знали в тому краю.

Її зачинили у вежі. Замість постелі кинули оберемок кропиви, а замість ковдри — її сорочки.

— Хай спить на своєму відьомському зіллі, — глузували сторожі.

Та кращого подарунка вони й вигадати не могли! Еліза одразу сіла плести. Під вечір у ґратах віконця зашелестіли крила. То найменший брат знайшов її. Еліза заплакала від радості, хоч знала, що ця ніч може бути останньою. Мишки тягали їй під ноги стебла, а дрізд за віконцем співав до самого ранку, щоб вона не втрачала духу.

Перед світанком до палацової брами підійшли одинадцять юнаків.

— Пустіть нас до короля! — просили вони.

— Король спить, — відрізала варта.

Поки вони сперечалися, зійшло сонце — і над палацом знялися одинадцять білих лебедів.

Зранку Елізу везли на площу в старому возі. На ній була груба сорочка з мішковини, а пальці все бігали й бігали: остання сорочка була майже готова.

— Глянь, відьма бурмоче над своїм плетивом! — гукали в натовпі. — Вирвати в неї ці ганчірки!

До возу потяглися руки. Аж раптом — шурх-шурх-шурх! — з неба впали одинадцять лебедів. Вони оточили віз і били крилами так, що люди позадкували.

— Це знак з неба, — зашепотіли в натовпі. — Може, вона не винна?

Еліза підхопила сорочки й накинула їх на лебедів. Зблиснуло — і на возі стояли одинадцять принців, вродливих і дужих. Тільки в найменшого замість лівої руки лишилося біле лебедине крило: в останній сорочці бракувало одного рукава.

— Тепер я можу говорити! — сказала Еліза, і голос у неї тремтів. — Я ні в чому не винна!

Найстарший брат розповів усе: і про мачуху, і про скелю в морі, і про кропиву. Поки він говорив, сухі стебла, що лишилися у возі, раптом зазеленіли й розцвіли трояндами. А на самому вершечку розквітла одна біла квітка, ясна, як зірка. Король зірвав її й приколов Елізі на груди. Дзвони на вежах задзвонили самі собою, і над площею закружляли зграї птахів.

Увечері в палаці справили бенкет. Брати сиділи за довгим столом, гомоніли й жартували: тепер не треба було поспішати на землю, поки не сяде сонце. Найменший брат сидів поруч з Елізою, і його біле крило тихо шелестіло щоразу, як він сміявся.

Еліза торкнулася м’якого пір’я, і в очах у неї заблищали сльози.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Мені забракло лише однієї ночі.

— Не плач, — усміхнувся брат. — Ми всі тут, усі одинадцять. А цим крилом я колись затуляв тебе від сонця над морем.

Він обійняв сестру однією рукою, а крилом укрив їй плечі. Так у найменшого брата й лишилося на все життя лебедине крило — за той єдиний рукав, якого Еліза не встигла доплести.