Котигорошко

Жили собі чоловік та жінка, і було в них шестеро синів та донька Оленка. Сини орали ниву за лісом, а сестра щодня носила їм обід.

— Щоб ти не блукала, — сказав якось найстарший брат, — ми проведемо борозну від самих воріт аж до поля. Іди по ній, то й прийдеш просто до нас.

Та за темним яром стояв залізний палац, і жив у ньому змій. Підслухав він ту розмову. Уночі засипав братову борозну, а свою проорав: глибоку, рівну, аж до власних воріт.

Уранці Оленка взяла глечик молока й теплу хлібину та й пішла. Іде, співає, по борозні ступає. Аж дивиться — нема ні братів, ні ниви. Стоїть перед нею палац, чорний, як закопчений казан. Рип! — відчинилися ворота, і змій ухопив дівчину та й заніс до себе.

Брати чекали-чекали обіду, а тоді кинулися шукати сестру. Пішли по зміїній борозні й опинилися на тому самому подвір’ї.

— По сестру прийшли? — зареготав змій. — Поборіться зі мною на залізному току. Подужаєте — заберете її. Ні — сидітимете в моєму льоху.

Брати були дужі, та змій дужчий. Бух! Бух! — і повганяв їх у залізну підлогу по коліна, а тоді замкнув у глибокому льоху. Старі батьки виглядали дітей день, тиждень, місяць, та так і не дочекалися.

Мати так сумувала, що їй і сонце було не миле. Пішла вона якось до криниці по воду, аж бачить — котиться дорогою горошина. Котиться, підстрибує, ніби сама до неї проситься. Жінка підняла її, покрутила в пальцях та й з’їла.

Невдовзі народився в них синочок. Назвали його Котигорошком, бо взявся він із горошини, що дорогою котилася.

Ріс хлопчик не щодня, а щогодини. Уранці ще в колисці лежав, а надвечір йому вже ноги з лави звисали. За тиждень він приносив із лісу колоду на одному плечі. А грався з хлопцями так, що ті тільки за голови хапалися: штовхне легенько — і товариш котиться аж до річки.

— Ти б, Котигорошку, краще братів своїх визволив, ніж нам боки м’яти! — гукнули якось хлопці.

— Яких братів? — здивувався він.

Прибіг додому:

— Мамо, хіба в мене є брати?

Мати зітхнула й розповіла все: про дві борозни, про Оленку, про шістьох синів і залізний палац.

— Тоді я піду їх визволяти, — сказав Котигорошко.

— Куди тобі, синку! Ти ж іще зовсім малий.

— Та який же малий, мамо? — засміявся він і схилив голову, бо вже підпирав нею стелю. — Я в двері тільки боком протискаюся.

Пішов Котигорошко до коваля.

— Скуйте мені, дядьку, булаву. Таку важку, щоб ніхто, крім мене, й з місця її не зрушив.

Коваль зібрав усе залізо, яке мав, і кував день і ніч: дзень-дзелень, дзень-дзелень! Котигорошко взяв булаву, підкинув угору, а як летіла вона назад, підставив долоню. Трісь! — і розкололася булава навпіл.

— Слабенька, — сказав він. — Треба важчої.

Тоді все село понесло до кузні, хто що мав: старі лемеші, підкови, сокири без топорищ, іржаві ланцюги. Коваль із помічниками кував три дні й три ночі. Вийшла така булава, що десятеро чоловіків ледве викотили її на подвір’я, аж земля під нею стогнала.

Котигорошко взяв її однією рукою, розмахнувся — і шугнула булава в небо, вище хмар. Люди задерли голови, чекали-чекали, а її все нема.

— Ну, то я поки подрімаю, — сказав Котигорошко, ліг під тином і заснув.

Спав він аж до вечора другого дня. Раптом — у-у-у! — загуло в небі, засвистіло. Летить булава назад, мов грім. Котигорошко звівся на ноги, підставив палець — бах! — і булава тільки трошки зігнулася.

— Оця згодиться, — усміхнувся він.

Мати напекла йому коржів у дорогу, батько провів до воріт. Котигорошко закинув булаву на плече й пішов по старій зміїній борозні, що давно поросла полином.

Ішов він полями й ярами, аж поки не побачив залізний палац. Біля вікна сиділа дівчина з довгою косою й пряла, а по щоках у неї котилися сльози.

— Добридень, сестро! — гукнув Котигорошко.

— Яка я тобі сестра? — злякалася дівчина. — Мої брати всі в зміїному льоху. А тебе я вперше бачу.

— Бо мене ще на світі не було, як тебе забрали. Я Котигорошко, наймолодший. Прийшов по тебе й по братів.

Оленка аж руками сплеснула:

— Тікай, братику, поки не пізно! Змій от-от прилетить. Він таких, як ти, на одну долоню кладе, а другою прихлопує.

— Хай спершу прилетить, — спокійно мовив Котигорошко. — А там побачимо, хто кого прихлопне.

Котигорошко й не думав тікати. Він зайшов до світлиці, сів на лаву, а булаву поставив у куток, аж підлога рипнула. Незабаром надворі загуркотіло, засвистів вітер, задзеленчали шибки. Прилетів змій, ступив на поріг і повів носом:

— Фу-фу! Людським духом пахне! Хто тут?

— Я, Котигорошко.

— А чого прийшов?

— По сестру й по братів.

Змій зареготав, аж стіни задвигтіли:

— Ото насмішив! Ходімо на залізний тік, там і поговоримо.

— Ходімо, — погодився Котигорошко. — Тільки ти бий перший, бо ти тут хазяїн.

Вийшли вони на тік, рівний і блискучий, як лід. Змій замахнувся — бух! — і вбив Котигорошка в залізо по кісточки. Котигорошко висмикнув ноги, підняв булаву — ба-бах! — і змій ушов у підлогу по коліна.

— Ого, — пирхнув змій, вибираючись. — А ну ще!

Ударив змій удруге — Котигорошко загруз по коліна. Ударив Котигорошко — змій опинився в залізі по пояс. Утретє змій ледве підняв лапу, і Котигорошко тільки похитнувся. А як махнув булавою він, змій ушов по самі плечі.

— Годі! — заверещав змій. — Забирай сестру, забирай братів, усе забирай!

— Ти стільки сліз людям завдав, — сказав Котигорошко, — що вже ніхто тобі не повірить.

І вдарив ще раз. Дзень! — пішов змій у залізо з головою, наче відро в криницю. І більше його на білому світі ніхто не бачив.

Оленка вибігла з в’язкою ключів:

— Братики в льоху, під палацом! Швидше!

Спустилися вони крутими сходами. Там було темно й сиро, по стінах блищали краплі. Під стіною сиділи шестеро братів, скуті ланцюгами, бліді й худі.

— Хто там? — хрипко озвався найстарший.

— Ваш брат, Котигорошко.

— Нема в нас такого брата.

— Тепер є, — засміялася Оленка крізь сльози.

Котигорошко взявся за ланцюг, смикнув — дзень! — і порозліталися залізні кільця по всьому льоху. Розірвав він і другий ланцюг, і третій, аж поки всі брати не стали вільні. Тоді дістав із торбини мамині коржі.

Наймолодший із шістьох відкусив шматочок і завмер:

— Це ж мамині! Я цей смак і за сто років не забув би.

Вийшли всі на світло. Брати мружилися від сонця й ступали повільно, бо довго сиділи без руху. Найслабшого Котигорошко посадив собі на плечі, а булаву тягнув за собою по землі. І лягала за нею нова борозна — рівна, широка, аж до рідних воріт.

Надвечір показалася рідна хата. Батько з матір’ю вибігли на поріг і завмерли. Дивляться й очам не вірять: шестеро синів, Оленка, а попереду Котигорошко з булавою.

— Діточки мої! — заплакала мати й кинулася обіймати всіх по черзі.

Того вечора в хаті було гамірно й тепло. Мати варила вареники, батько різав хліб і сало. Брати розповідали, Оленка сміялася, а Котигорошко їв за всіх і ще просив добавки.

Минув тиждень, другий. Брати знову орали ниву, Оленка носила їм обід, і ніхто вже не боявся чужих борозен. А Котигорошкові не сиділося. Ходить хатою боком, головою об сволок стукається, у вікно поглядає.

— Тісно мені тут, мамо, — сказав він нарешті. — Та й братам, бачу, соромно, що їх найменший визволив. Піду світ подивлюся, свого щастя пошукаю.

Мати зітхнула, та не спиняла: знала вже, що такого сина в хаті не втримаєш. Знову напекла коржів, батько провів до воріт, а Оленка пов’язала братові на руку червону стрічку.

— Щоб ти про нас не забував.

— Хіба таке забудеш? — усміхнувся Котигорошко, закинув булаву на плече та й пішов світ за очі.

Іде день, іде другий. Аж перегородили дорогу гори, одна вища за другу. А між ними порається велетень: підхопить гору, переставить убік, як макітру на полиці, — гу-у-ух! — і береться за наступну.

— Здоров, добрий чоловіче! — гукнув Котигорошко. — Ти хто такий?

— Вернигора. Гори з місця на місце переставляю. А ти хто й куди йдеш?

— Котигорошко. Іду щастя шукати.

— То візьми й мене, — попросив велетень. — Самому з горами нудно. Вони мовчать.

Пішли далі вдвох. Аж дорогу заступив ліс, такий густий, що й заєць не пролізе. Стоїть серед дерев здоровило й висмикує дуби з корінням, мов редиску з грядки. Хрусь! — і дуб уже лежить. Хрусь! — і другий.

— Ти хто такий? — спитав Котигорошко.

— Вернидуб. Прокладаю людям дорогу. А ви хто?

— Котигорошко й Вернигора. Ідемо світ за очі.

— Чув я про тебе, Котигорошку, — примружився Вернидуб. — Кажуть, ти змія подужав. А дай-но потримати твою булаву.

Котигорошко простягнув йому булаву. Вернидуб ухопив її обома руками, напружився, почервонів, як буряк, і ледве відірвав від землі на долоньку. А в Котигорошка вона знову злетіла на плече, мов перина.

— Твоя правда, ти дужчий, — визнав Вернидуб і засміявся. — Візьміть мене за товариша. Сам я все дуби та дуби, а з вами хоч світ побачу.

Тепер ішли втрьох, і ліс розступався перед ними, бо дорогу їм прокладав сам Вернидуб. А за лісом шуміла ріка — широка, бурхлива, без мосту й без броду. На березі сидів чоловік із довжелезними вусами, кінці яких звисали аж до колін.

— Не журіться, — сказав він. — Я Крутивус.

Покрутив він лівий вус — і ріка повернула вбік. Покрутив правий — і на дні з’явилася суха стежка, вистелена камінцями. Перейшли всі на той берег, а Крутивус розкрутив вуса, і вода знову весело побігла своїм річищем.

— А мене візьмете з собою? — спитав він. — Бо тут ріку вертати вже набридло.

— Гуртом і дорога коротша, — відповів Котигорошко.

Надвечір четверо товаришів розклали вогнище на горбі. Котигорошко поділився маминими коржами. Вернигора ковтнув свій цілим і довго ще мружився від утіхи. Вернидуб приніс сухий дубок, щоб вогню вистачило до ранку, а Крутивус покрутив вусом, і струмочок сам підбіг до них, щоб було чим запити.

Коли зійшли зорі, усі полягали на теплій траві. Котигорошко поклав булаву під бік і задивився на небо.

— Завтра підемо далі? — сонно спитав Вернидуб.

— Підемо, — позіхнув Котигорошко. — Світ великий. Тільки спершу виспимося.

Тихо сюрчали коники, потріскував вогник. Котигорошко глянув на червону стрічку на руці й усміхнувся. Удома всі були живі й здорові, а поруч хропли вірні товариші. І найдужчий хлопець на світі заснув спокійно, як колись у колисці.