Вавельський дракон

Давним-давно над широкою річкою Віслою князь Крак збудував замок на високому пагорбі Вавель. Довкола замку виросло місто Краків: з ринком, пекарнями, кузнями й маленькою шевською майстернею під самою горою. Усе було б добре, якби не одне: у пагорбі, у глибокій печері над водою, жив дракон.

Ото був дракон! Завдовжки як три вози, вкритий зелено-бурою лускою, з гострим гребенем на спині й хвостом, що мів землю, мов мітла. Як позіхне — з пащі валує дим. Як чхне — по всьому Кракову торохтять віконниці.

Щоранку він виповзав зі своєї печери, гупав хвостом по камінню — бах! бах! — і ревів так, що аж брижилася Вісла:

— Р-р-р-ра-а-а!

Це означало одне: «Сніданок!» Тож люди мусили щодня приганяти до печери трьох телят або трьох баранів. А як не приженеш — дракон сам ішов на пасовисько, і тоді вівці розбігалися хто куди, а пастухи ховалися в копиці сіна, аж ноги стирчали.

Своїх сніданків дракон ніколи не жував. Гам! — і ковтав цілими. А потім довго пив із Вісли — сьорб, сьорб, сьорб, — бо від власного диму в нього завжди пересихало в горлі.

— Отак ми скоро без жодної вівці лишимося, — зітхали господині.

— І без жодного теляти, — бідкалися пастухи.

— І без жодного пирога! — бурчав пекар, бо дракон ревів саме тоді, коли в діжі підходило тісто, і тісто з переляку сідало.

Князь Крак скликав своїх лицарів.

— Хто прожене дракона, тому дам щедру нагороду! — оголосив він.

Першим поїхав лицар у таких блискучих латах, що на нього боляче було дивитися. Дзень-дзелень, дзень-дзелень — дзеленчали лати на кожному кроці.

— Гей, драконе! Виходь на бій! — гукнув він біля печери.

Дракон висунув голову, побачив себе в блискучому нагруднику, здивовано кліпнув — і дмухнув. Пф-ф-ф! Чорний дим обгорнув лицаря з голови до п’ят. Кінь чмихнув, крутнувся й поніс вершника назад до міста. Лицар повернувся чорний, як сажотрус, тільки зуби біліли.

— Він на мене... чхнув, — прокашляв лицар.

Другий лицар узяв спис, довгий-предовгий.

— Я до нього й близько не підходитиму, — пояснив він. — Дістану здалеку!

Та дракон тільки клацнув зубами — хрусь! — і від списа лишився куций держачок, якраз кашу помішувати.

— Тепер у мене найкоротший спис у Кракові, — сумно сказав лицар.

Третій лицар сховався за щит, великий, як ворота в стодолі. Дракон ліниво махнув хвостом — бам! — і щит полетів у Віслу. Плюх! А лицар так дременув додому, що загубив по дорозі черевик.

Того ж вечора він пришкутильгав в одному черевику до шевської майстерні під горою. Там при свічці сидів швець Скуба — невисокий, вусатий, у шкіряному фартусі, з шилом за вухом. Тук-тук-тук — постукував його молоточок.

— Пошиєш мені новий черевик? — попросив лицар і почервонів. — Старий лишився в драконячих кущах.

— Пошию, — кивнув Скуба. — А дракона, пане лицарю, мечем не візьмеш. Тут кмітливість потрібна.

Лицар засміявся:

— Кмітливість! Може, ти його ще й голкою переможеш?

Скуба нічого не відповів. Тільки подивився на голку в руці — і всміхнувся у вуса.

Уранці він пішов до замку. Стояв перед князем, м’яв у руках шапку й соромився, бо ще ніколи не бував у таких високих залах.

— Ясний княже, я не лицар, я швець, — мовив він тихо. — Але щоранку я дивлюся з порога, як дракон снідає. Він телят не жує, ковтає цілими. А потім довго п’є з Вісли. От я й подумав...

І розповів свій план.

Лицарі, що стояли довкола, перезирнулися й захихотіли:

— Швець проти дракона! Оце так воїн!

Але князь Крак підняв руку, і всі замовкли.

— Мечі ми вже пробували, — сказав він. — Спробуймо голку. Дайте шевцеві все, що він попросить.

А попросив Скуба небагато: телячу шкуру, великий мішок сірки — жовтої, пекучої, від якої аж у носі крутить, — і свічку на цілу ніч.

Усю ніч у майстерні світилося віконце. Скуба напхав шкуру сіркою щільно-щільно, щоб ані дрібочки не висипалося. Потім зашив її такими дрібними стібками, що їх і зблизька не розгледиш. Пришив вушка, хвостик із китичкою, а вуглинкою намалював оченята.

— Му-у, — сказав він за теля, підморгнув сам собі й тихенько засміявся.

На світанку Скуба поставив «теля» біля самої печери. А весь Краків сховався за мурами й визирав між зубцями: що ж буде?

З печери потягло димом. Зашурхотіла луска. Висунулася велика голова. Дракон потягнув носом повітря, побачив теля, облизнувся — і гам! Ковтнув його цілим, як завжди, навіть не жуючи.

Хвилинку було тихо. А тоді дракон кліпнув раз, кліпнув удруге — і з його ніздрів пирхнули жовті іскри. Пф-ф! Пф-ф-ф! Сірка в драконячому вогні зашкварчала й запекла так, наче він проковтнув цілу піч.

Дракон заревів і щодуху посунув до Вісли. Встромив морду у воду — і давай пити. Сьорб-сьорб-сьорб! Пив і пив. Пив і пив. Вода в річці меншала й меншала. Риби здивовано вирячили очі, жаби посідали на голий пісок і не знали, куди тепер стрибати. А дракон усе пив.

І все надувався. Спершу став завбільшки з діжку. Потім — із віз. Потім — із копицю сіна. Потім — із цілу хату! Лапи вже ледь діставали до землі, а хвіст задерся догори, як у переляканого кота.

— Зараз щось буде, — прошепотів хтось на мурі.

І було.

БУ-У-УХ!

Над Віслою знялася така хмара білої пари, що на мить закрила і річку, і пагорб, і весь замок. Люди позатуляли вуха, кури в місті позлітали на тини, а з пекаря злетів ковпак.

Коли пара розвіялася, дракона вже не було. Ні голови, ні хвоста, ні гребеня. Тільки порожня печера, тиха річка, що потроху знову набиралася води, і маленька хмаринка пари, яка попливла за вітром кудись далеко-далеко.

Ох і радів же Краків! Дзвонили дзвони, грали сопілки, пастухи вигнали отари на луки й нікого не боялися, а пекар того ж дня спік найбільший пиріг у своєму житті.

Князь Крак покликав Скубу до замку й щедро його нагородив: дав повну скриню срібла, новий дім із червоним дахом і майстерню таку простору, що в ній помістилися б три старі.

— Мечі не впоралися, а голка впоралася, — сказав князь при всіх лицарях. — Дякую тобі, майстре.

Скуба почервонів, уклонився й мовив:

— Дякую й вам, ясний княже. А тепер, з вашого дозволу, я піду. Я ж одному лицареві обіцяв черевик.

А драконова печера є й досі. Вона під Вавельським замком у Кракові, і зветься Смоча Яма, бо «смок» по-польському — це дракон. Туди можна спуститися крутими сходами й вийти просто на берег Вісли, де колись дракон пив і пив, аж поки не зник.