Сампо-Лопарчук

Далеко-далеко на півночі, де взимку сонце зовсім не сходить, жив собі маленький саамський хлопчик Сампо. Жив він із мамою й татом у наметі з оленячих шкур, на березі широкої річки Тана, а навколо паслося їхнє оленяче стадо.

Мама кликала сина Лопарчуком. Так колись назвали його подорожні купці: у їхніх краях саамів звали лопарями, а малого саамчика, ясна річ, лопарчуком. Мамі слово сподобалося, бо дзвеніло смішно й лагідно, наче дзвіночок на оленячій шиї.

Сампо було вісім років. Він уже вмів сам запрягати оленя в пульку — низенькі санчата, схожі на човник, — і нічого не боявся. Ну, майже нічого.

— Не їзди далеко, Лопарчуку, — казала мама. — Он там, за річкою, стоїть гора Растекайс. На ній живе Гірський король Гійсі. Він такий великий, що ковтає оленя за один раз, як ти ягідку морошки.

— А чого ж його влітку не видно? — питав Сампо.

— Бо борода в нього крижана. Влітку сонце пригріє, борода й тане. От він і ховається в гору та чекає зими.

А зима на півночі — це довга-довга ніч. Сонце ховається за краєм землі й не показується ні вранці, ні вдень. Світять тільки місяць, зорі та північне сяйво — зелене, біле, рожеве, наче хтось розвісив по небу шовкові хустки. Сампо любив сяйво. Але сонця він не бачив так давно, що вже й забув, яке воно.

— Тату, а сонце колись повернеться? — спитав він якось.

— Повернеться, — усміхнувся тато. — Ходи-но сюди.

Він вивів сина з намету й показав на південь. Там, над чорною верхівкою Растекайсу, ледь-ледь жевріла червона смужка, тепла, як жарина в багатті.

— Бачиш? Це сонце до нас іде. Ще трішки — і зійде.

— Ой, а тоді ж і комарі прилетять! — скривився Сампо.

— Не бійся, комарі сплять до літа, — засміявся тато.

Тієї ночі Сампо ніяк не міг заснути. Він усе думав про червону смужку й про Гірського короля. «Цікаво ж, яка в нього борода, — міркував він. — Я тільки трішечки під’їду до гори, гляну одним оком — і назад».

Він тихенько вибрався з намету, запріг свого оленя в пульку — і шурх-шурх по снігу! Олень летів, як вітер, зорі мерехтіли, мороз щипав за щоки. А гора все росла й росла, чорна, аж до неба.

Аж тут — бух! — пулька наскочила на камінь і перекинулася. Сампо полетів сторч головою в замет, а олень, навіть не озирнувшись, помчав далі, у темряву.

Сампо виліз, обтрусився й роззирнувся. Навколо сніг, тиша та гора. До дому далеко, ноги мерзнуть.

— Як стоятиму, то замерзну, — сказав він сам собі. — Полізу краще нагору.

І поліз. Лізе-лізе, коли дивиться — сидить на камені вовк. Здоровенний, сірий, а очі світяться, мов дві зелені свічки.

— Ого, — облизнувся вовк. — Що це за маленький саамчик? Смачний з тебе буде сніданок!

— Я не сніданок, я Сампо, — сказав хлопчик, хоч коліна в нього й тремтіли.

— Та не трусися, — позіхнув вовк. — Сьогодні Свято Сонця. Годину до сходу сонця й годину після ніхто нікого не кривдить, так звелів Гірський король. Сідай мені на спину, підвезу. А от після свята — гам! — тож гляди мені.

Сампо подумав, що вибору в нього однаково нема, і вмостився на вовчій спині. Вовк помчав угору, аж сніг з-під лап летів.

На вершині Растекайсу було людно, ні, звірно! Зійшлися всі звірі Лапландії: ведмеді й олені, лисиці й зайці, сови й песці, і навіть крихітні лемінги. Прибули тролі з далекого Шпіцбергену й самого Північного полюса, кошлаті й сиві від інею. А посередині, на троні з каменю й криги, сидів Гійсі.

Він був такий великий, що його шапка чіплялася за хмари. Борода крижана, аж до колін, і бурульки на ній дзвеніли: дзень-дзелень. Очі — як дві замерзлі ополонки. Поруч стояв його олень із золотими рогами, і роги ті світилися в темряві, наче два ліхтарі.

Гійсі підвівся й заревів так, що гора здригнулася:

— Вічна зима й вічна ніч! Сонце померло! Більше воно не зійде ніколи!

Звірі похнюпилися. Тролі захихотіли. Навіть ведмеді притихли. А Сампо як вискочить з-за вовчої спини:

— Неправда, Гірський королю! Я вчора бачив сонце! Воно вже йде, а твоя борода влітку розтане!

Усі так і заклякли. Гійсі повільно обернувся й простяг до хлопчика величезну крижану руку…

Тієї ж миті з-за краю землі визирнуло сонце. Перший промінь, золотий і теплий, ударив Гійсі просто в очі. Гірський король зажмурився, заточився й гепнувся назад на свій трон.

А звірі й тролі закричали з радості. Олені скакали, ведмеді обіймалися, зайці перекидалися через голову, а тролі зі Шпіцбергену танцювали так, що з них іній сипався. Гори порожевіли, сніг заіскрився, і Сампо сміявся разом з усіма й підставляв сонцю замерзлі щоки.

Та година свята спливала швидко. Сампо помітив, що вовки вже позирають на нього й облизуються. Тоді він тихенько підкрався до золоторогого оленя, плиг йому на спину — і…

— Тримайся! — гукнув олень, і вони полетіли з гори вниз.

Позаду загуркотіло. То гналася ціла тисяча ведмедів, а за ними сто тисяч вовків. Сніг здіймався хмарою, земля гула, мов барабан. А потім загриміло ще дужче: з гори рушив сам Гійсі, і кожен його крок був як грім.

— Куди ж ми? — кричав Сампо.

— Є одна хата, куди Гірському королю зась, — відповів олень. — Хата пастора біля озера Інарі. Тримайся міцніше!

Вони мчали через річки й болота, через ліси й замети, аж поки не побачили вогник у віконці. Олень ускочив у двір, Сампо — у двері, а старий пастор саме читав при свічці грубу книжку.

Тут — бум! бум! бум! — у двері загупав Гійсі.

— Віддай мені хлопця! Він мій!

— Зачекай трохи, Гірський королю, дай мені вдягнути церковне вбрання, — спокійно відповів пастор.

А сам, поки Гійсі гупав у двері, набрав у миску води, покропив Сампо голівку й охрестив його.

Відтепер Гійсі вже не мав над Сампо ніякої сили. Пастор відчинив двері й сказав:

— Цей хлопчик не твій. Іди собі на свою гору.

Гійсі заревів, надувся, аж уся його крижана борода затріщала, — і раптом розсипався сніговою хуртовиною. Ш-ш-ш-ух! Хуртовина закрутилася довкола хати, замела її по самий дах і полетіла геть, за ліси, за гори.

Вранці над озером Інарі зійшло сонце. Воно пригріло, і замет біля хати осів, потемнів і потік струмочками. А від Гійсі не лишилося й сліду.

Пастор позичив Сампо пульку. Хлопчик запріг у неї золоторогого оленя й помчав додому, до річки Тана. Мама вибігла з намету, ахнула й так обійняла сина, що в нього аж шапка злетіла. А тато сміявся, тер очі рукавицею й казав:

— Ну, Лопарчуку, ну й шибеник! Ти що, сонце ходив зустрічати?

— Ходив, — кивнув Сампо. — Воно прийшло. Я ж казав.

Кажуть, Гійсі й досі живе на Растекайсі. Щозими він реве, що сонце померло. Та щоразу знаходиться хтось, хай навіть зовсім маленький, хто гукне йому: «Неправда!» — і сонце повертається.