Кіт із Доврських гір

Далеко-далеко на півночі, де взимку сонце ледь визирає з-за обрію, жив собі мисливець. Якось спіймав він ведмедя, великого й білого-білого, як свіжий сніг. Звір виявився лагідним. Ходив за господарем слід у слід, як вірний пес, а рибу брав з рук так обережно, що й пальців не зачіпав.

— Поведу тебе до короля, — сказав мисливець. — Такого дива в його палаці ще не бачили.

Ведмідь буркнув. Мабуть, погодився.

І вирушили вони в путь. Ішли лісами, переходили замерзлі річки, дерлися на гори. Сніг під чобітьми рипів: рип-рип. А ведмідь ступав тихо, бо лапи в нього були м’які й широкі, мов подушки.

Аж ось на самий Святвечір дісталися вони Доврських гір. Смеркало. Вітер вив, завірюха сипала снігом в очі. Бачить мисливець: унизу, в долині, стоїть хатинка, а у віконці жовтіє вогник.

Тук-тук-тук!

Двері відчинив господар, кремезний чолов’яга з рудою бородою. Звали його Гальвор. Глянув він на ведмедя та й відсахнувся.

— Добрий вечір, — мовив мисливець. — Пустіть, будь ласка, переночувати мене й мого товариша. Він сумирний, нікого не скривдить.

— Ох, чоловіче добрий, — зітхнув Гальвор. — Я б радо пустив. Та сьогодні в цій хаті не можна лишатися нікому. Навіть нам самим.

— Чому ж так?

— Бо щороку на Святвечір сюди приходять тролі. Цілою ватагою! Гуркочуть, їдять, усе перевертають догори дриґом. А ми мусимо до ранку ховатися в хліві.

Мисливець погладив ведмедя між вухами.

— То не така вже й біда, — каже. — Пустіть нас усе одно. Мій звір ляже за піччю, а я сяду в кутку. Нас і не помітять.

Гальвор почухав потилицю, подивився на завірюху та й махнув рукою:

— Заходьте. Не виганяти ж гостей у таку ніч.

У хаті було тепло й пахло смаженим. Господиня якраз накривала на стіл: каша з маслом, риба, пиріжки, кільце ковбаси.

— Це все для тролів, — пояснила вона. — Як не знайдуть чого з’їсти, то геть усе потрощать.

Діти, двоє хлопчиків і дівчинка, обступили ведмедя й дивилися на нього круглими оченятами.

— А ви не боїтеся тролів? — спитала дівчинка.

— Побачимо, — підморгнув мисливець.

Ведмідь заліз за піч, згорнувся клубком і засопів. У темряві його було видно хіба як велику білу купу хутра. Гальвор із родиною закутався в кожухи й пішов до хліва, а мисливець сів на лаву в кутку й затих.

У хаті стало тихо. Тільки дрова в печі потріскували та вітер завивав у димарі.

Аж опівночі — бух! бух! — двері навстіж!

До хати ввалилися тролі. Великі й малі, кудлаті й лисі, з носами, як картоплини, з хвостами, як мітли. Одні лізли в двері, інші у вікно, а ще кілька через димар, і всі в сажі.

Посідали вони за стіл і давай: гам-гам, чвак-чвак! Кашу їли просто жменями. Рибу ковтали разом із хвостами. Один троль витирав рота власною бородою, другий танцював на лаві, третій співав таким голосом, наче рипіли старі ворота.

Найменше троленя, найбешкетніше, вхопило шматок ковбаси, настромило на виделку й почало нишпорити по хаті. Зазирнуло під лаву, зазирнуло в діжку, аж бачить: за піччю лежить щось велике, біле й пухнасте.

— Ой! — пискнуло троленя. — Кицька! Яка здоровенна кицька!

Підкралося воно ближче й тицьнуло ковбасою ведмедеві в самий ніс.

— Кицю, кицю! Хочеш ковбаски?

Ведмідь поворушив вухом. Спить.

— Кицю, кицю! — І знову тиць у носа. — Хочеш ковбаски?

Ведмідь чмихнув. Спить.

— Кицю, кицю! Ну хочеш ковбаски?

І тиць утретє, та так сильно, що ковбаса аж прилипла до чорного носа.

Тут уже білий велетень не витримав. Підвівся на весь зріст, аж стеля затріщала, та як заревів:

— Р-Р-Р-РАУ!

Тролі так і завмерли з повними жменями. А тоді як кинуться навтьоки! Хто в двері, хто у вікно, хто в димар. Великі штовхали малих, малі пищали, хтось загубив шапку, хтось черевик. Ведмідь дотупотів до порога й ревнув їм услід ще раз, для певності. За мить у хаті не лишилося жодного троля.

Мисливець сміявся так, що аж за живіт хапався. Потім вийшов надвір і погукав:

— Гальворе! Вертайтеся! Ваші гості вже пішли!

Родина обережно прочинила двері. На столі стояли порожні миски, на підлозі валялася чиясь шапка, а за піччю, згорнувшись клубком, знову сопів ведмідь.

— Оце так кицька! — засміявся Гальвор.

Господиня зварила свіжої каші, і всі разом, люди й звір, повечеряли спокійно, за власним столом. Уперше за багато років! А вранці мисливець подякував за гостину, і вони з ведмедем рушили далі, до короля.

Минув рік. Знову настав Святвечір. Гальвор рубав у лісі дрова для печі, тюк-тюк, аж раптом із-за ялинок почувся хрипкий голос:

— Гальворе! Гальворе!

— Чого тобі? — гукнув той, не випускаючи сокири.

— А скажи-но… Ота велика біла кицька досі в тебе живе?

Гальвор усміхнувся в руду бороду:

— Аякже! Лежить собі за піччю. А ще в неї тепер семеро кошенят. І кожне більше й сердитіше за неї саму!

— Ой-ой-ой! — заверещало з лісу. — Тоді ми до тебе більше ніколи-ніколи не прийдемо!

І не прийшли.