Лисичка-сестричка і вовк-панібрат

Жила собі лисичка-сестричка в маленькій хатці на узліссі. Як ударили морози, у хатці стало так холодно, що аж вушка мерзнуть. От і побігла лисичка в село по вогник.

Забігла до бабусі, а там піч гуде і на всю хату пахне: пиріжки з маком печуться.

— Бабусю, пустіть погрітися!

— Грійся, лисичко, — каже бабуся та й пішла до криниці по воду.

А лисичка — хап! — найрум’янішого пиріжка. Мак виїла, а всередину сміттячка напхала. Та й шмиг за двері.

Біжить вона, аж пастушки череду женуть.

— Хлопчики, проміняйте мені бичка-третячка на пиріжок з маком! Тільки зараз не їжте, а як за село вийдете.

Проміняли пастушки. Поки вони за село дійшли, лисиччин рудий хвіст уже за горбом майнув.

Змайструвала лисичка санчата, запрягла бичка та й їде собі. Аж назустріч вовк-панібрат:

— Підвези ж мене, лисичко-сестричко!

— Куди тобі, вовче! Ти ж мені санчата поламаєш!

— Я тільки одну ніжку…

Поставив вовк ніжку. Їдуть, аж санчата — трісь!

— Що то тріщить, вовче?

— То я горішок гризу.

— Лисичко-сестричко, пусти й другу ніжку!

— Та поламаєш же!

— Я тільки одну ніжку…

Поставив другу — трісь! Третю — трісь! «То я горішок гризу», — каже вовк. А тоді як ускочить увесь — трісь-лусь! — і розсипалися санчата на трісочки.

— Ох ти ж, вовче-панібрате! — розсердилася лисичка. — Біжи тепер до лісу по дрова, будемо нові санчата майструвати. Та кажи там: «Рубайся, дерево, і пряме й криве!»

Побіг вовк до лісу, а слова й переплутав:

— Рубайся, дерево, криве й криве!

Приволік оберемок самих кривулин. Глянула лисичка: ні на що вони не годяться. Махнула лапкою та й сама пішла по дрова.

А вовк лишився з бичком. Сидить, облизується, у животі бурчить… Що там було, ніхто не бачив. Тільки бичка-третячка вовк з’їв, шкуру горобцями напхав, соломою заткнув, а сам — у ліс.

Повернулася лисичка, змайструвала нові санчата, сіла й гукає:

— Гей, бичку-третячку, вйо!

Стоїть бичок, не ворухнеться. Шмагнула його лисичка лозиною, а з нього — фррр! фррр! — горобці на всі боки!

— Ну, стривай же, вовче! — примружила оченята лисичка.

Вибігла вона на шлях і лягла, наче нежива: лапки витягла, очі заплющила. Їдуть чумаки, везуть рибу.

— Гляньте, лисиця! Киньмо її на віз, згодиться.

Кинули на останній віз та й рушили. А лисичка тихенько: одну рибину в сніг — гуп! Другу — гуп! А тоді й сама зіскочила, сіла край шляху та й ласує.

Прибігає вовк:

— Лисичко-сестричко, дай і мені рибки!

— Налови собі сам.

— Та як же?

Згадала лисичка бичка-третячка й каже солоденько:

— Біжи на річку, устроми хвоста в ополонку та й примовляй: «Ловись, рибко, мала й велика!» Вона сама до хвоста почепиться.

Сів вовк над ополонкою, опустив хвоста в чорну воду й бубонить:

— Ловись, рибко, мала й велика! Ловись, рибко, мала й велика!

А лисичка сховалася за кучугурою й шепоче:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

Ніч морозяна, зорі блищать, а хвіст усе важчає.

— Лисичко, щось тягне!

— То рибки багато почепилося. Посидь іще трошки!

Аж ось хвіст і вмерз у кригу міцно-преміцно. А лисичка — в село:

— Ідіть, люди, вовка бити!

Збіглися люди: хто з мітлою, хто з рогачем, хто з кочергою. Вовк смик-смик — не пускає крига! Як рвонувся він щосили — вирвав хвоста, кінчик у кризі лишив та й чкурнув у ліс, аж сніг закурів.

З того часу вовк-панібрат лисичку ні про що не просить: ні підвезти, ні рибки дати. Добре пам’ятає, чим заплатив за чужого бичка-третячка. А лисичка й досі живе собі у своїй хатці.