Солом’яний бичок
Дід сплів для баби бичка із соломи й помазав смолою, а до липкого бочка один за одним прилипли ведмідь, вовк, лисичка й зайчик.
- Спокійна казка
Жили собі дід та баба. Дід смолу варив, баба кужіль пряла, а були вони такі бідні, що все зароблене одразу й з’їдали.
Якось баба й каже:
— Діду, зроби мені бичка із соломи. А бочок йому смолою помаж.
— Навіщо тобі такий бичок? — дивується дід. — Він же й мукнути не вміє. А як сонце припече, то й смола з нього стече.
— А побачиш, — усміхнулася баба.
Почухав дід потилицю та й зробив. Сплів із соломи ніжки, ріжки й хвостик, а бочок густо помазав чорною смолою. Блищить бочок, липкий-липкий.
Вранці погнала баба бичка на пасовисько. Сіла під горбком, пряде й приспівує:
— Пасися, бичку, на травичці, а я посиджу на сонечку.
Сонечко гріє, смолка м’якне, кужіль крутиться. Та й задрімала баба.
Аж тут — тупу-тупу! — суне з лісу ведмідь. Бік у нього подряпаний, шерсть скуйовджена.
— Хто ти такий? — питає.
— Я бичок-солом’ячок, із соломи сплетений, смолою помазаний.
— Дай мені смолки, бік полатати!
Бичок мовчить. Ведмідь — хап за смолу! — та й прилип. Смикнув лапою — ні туди, ні сюди.
Прокинулась баба, а бичок уже чимчикує додому й ведмедя за собою тягне.
— Діду, діду! Бичок ведмедя привів!
Дід ведмедя — шусть у льох.
Другого дня прийшов сірий вовк.
— Хто ти такий?
— Я бичок-солом’ячок, із соломи сплетений, смолою помазаний.
— Дай мені смолки, бік полатати!
Хап — і прилип. І вовк опинився в льоху.
Третього дня прибігла лисичка. Хап — і прилипла. А потім і зайчик-стрибайчик. Плиг — і прилип.
Сів дід над льохом, насупив брови й гукає:
— Ага, попалися, розбишаки! Ось я вам! — і пальцем посварився.
— Дідусю, пусти! — заревів ведмідь. — Я тобі меду принесу.
— А не обдуриш?
— Ні!
— Ну гляди! — і випустив.
— Дідусю, пусти! — завив вовк. — Я тобі овечок пригоню.
— Ну гляди!
— Дідусю, пусти! — заскиглила лисичка. — Я тобі курочок і гусочок принесу.
— Ну гляди!
— Дідусю, пусти! — пискнув зайчик. — Я бабусі стрічок, сережок і намиста роздобуду.
— Ну гляди, вухатий!
Ще й не світало, а в двері — тук-тук! Вийшов дід, а на подвір’ї — діжка меду, отара овечок мекає, курочки кудкудакають, гуси ґелґочуть. А на порозі лежать стрічки, сережки й червоне намисто.
— Оце так бичок! — сплеснула руками баба.
Зажили дід із бабою, як ніколи не жили. А бичок стояв собі на подвір’ї, на сонечку. Сонечко гріло-гріло, смолка розтанула й потекла-потекла, а бичок — шурх! — і розсипався. Лишилася тільки купка соломи.
Зазирнув зайчик через тин і вушками застриг:
— Оце ми його так боялися?
Та мед уже з’їли, овечки вже в дідовій кошарі, а бабусине намисто — на бабусі.
