Ріпка
Дід Андрушка виростив ріпку завбільшки з голову, та сам її не витягне: кличе бабу, Мінку, Фінку, Варварку й мишку. А хто ж уникне купи?
- Спокійна казка
Жив собі дід Андрушка. Була в нього хатка, біля хатки — город, а на городі — жодної ріпки.
— Не годиться так, — сказав дід. — Посаджу ріпку!
Узяв зернятко, поклав у ямку, присипав землею. А тоді щоранку носив воду й поливав: хлюп-хлюп, рости, ріпко, рости!
І ріпка росла. Спершу визирнув зелений листочок. Потім два. Потім цілий кущик. А під кущиком — жовта ріпка, кругла, як м’яч, завбільшки з дідову голову.
— От дива! — засміявся дід. — Пора тебе на кашу.
Ухопив він ріпку за чуб та й тягне. Тягне-потягне — а ріпка сидить у землі, мов пеньок. Ані руш.
— Марушко! — гукнув дід. — Ходи-но допоможи!
Прибігла баба Марушка, вхопилася за діда.
Баба за діда, дід за ріпку — тягнуть-потягнуть, а витягти не можуть.
— Мінко, донечко! — кличе баба. — Біжи до нас!
Прибігла Мінка, вхопилася за бабу.
Мінка за бабу, баба за діда, дід за ріпку — тягнуть-потягнуть, а витягти не можуть.
— Фінко! — кличе Мінка. — Фінко, сюди!
Прибігла сучка Фінка, хвостом мах-мах, вхопилася зубами за Мінчину спідничку.
Фінка за Мінку, Мінка за бабу, баба за діда, дід за ріпку — тягнуть-потягнуть, а витягти не можуть.
— Гав! — кличе Фінка. — Кице Варварко, гав-гав!
Вийшла з хати киця Варварка, потяглася, позіхнула. Та й учепилася в Фінку і лапками, і зубками.
Варварка за Фінку, Фінка за Мінку, Мінка за бабу, баба за діда, дід за ріпку — тягнуть-потягнуть, а витягти не можуть.
— Няв, — каже Варварка. — Хто ж іще лишився?
А під стіною, біля самої шпарки, сидить мишка Сіроманка. Сидить і вусиком ворушить: вона завжди сидить біля своєї шпарки, про всяк випадок.
— Мишко, — муркнула киця, — ходи й ти, не бійся. Сьогодні я не ловлю, сьогодні я ріпку тягну.
Подумала мишка, подумала — та й вибігла. Тупу-тупу маленькими лапками. Вхопилася за Варварчин хвіст.
— Ну, разом! — крикнув дід.
Мишка за кицю, киця за Фінку, Фінка за Мінку, Мінка за бабу, баба за діда, дід за ріпку — тягнуть-потягнуть…
Трісь! Хрусь! Чвак!
Вискочила ріпка із землі, як корок із пляшки!
А тоді — бух! Ріпка впала на діда. Дід — на бабу. Баба — на Мінку. Мінка — на Фінку. Фінка — на Варварку. Лежать усі купкою, ноги вгору, і сміються.
А мишка?
А мишка — шусть у шпарку! Тільки хвостик майнув.
Визирнула звідти, глянула на ту купу, на ріпку зверху — та й пискнула:
— Отакої. Я найменша, а єдина не впала!
