Кіт, що гуляв сам по собі

Слухай, о мій найлюбіший, бо це сталося дуже давно, коли всі звірі ще були дикі. Дикий був Пес, дикий був Кінь, дика була Корова. І Чоловік теж був дикий, аж поки не зустрів Жінку. А найдикішим з усіх був Кіт. Він гуляв сам по собі, і всі місця для нього були однакові.

Жінка не захотіла жити просто неба. Вона знайшла суху печеру, постелила на підлогу свіжий пісок і розпалила біля входу вогонь. Вхід завісила шкурою дикого коня, хвостом униз. Потім сказала Чоловікові:

— Витирай ноги, любий, коли заходиш. Тепер у нас є дім.

Того вечора вони смажили на вогні баранину, і запах — ох, який запах! — поплив у Мокрий Дикий Ліс.

Перший почув його Дикий Пес.

— Піду гляну, що там таке смачне, — сказав він.

— Я теж піду, — сказав Кіт. — Тільки я гуляю сам по собі, і всі місця для мене однакові.

— Тоді нам не по дорозі, — буркнув Пес і потрусив до печери.

А Кіт тихенько, лапка за лапкою, пішов слідом і сховався так, щоб усе бачити й чути.

Пес сунув носа під шкуру й понюхав.

— Що це пахне так гарно? — спитав він.

Жінка засміялася, взяла смажену кісточку й кинула йому. Гам! — і кісточка зникла.

— Ще! — попросив Пес. — Ну будь ласка, ще одну!

— Дам тобі скільки захочеш, — сказала Жінка. — Тільки вдень ходи з Чоловіком на полювання, а вночі стережи нашу печеру.

— Ого, — прошепотів Кіт у своїй схованці. — Оце Пес розумний. Та не такий розумний, як я.

А Пес уже ліг біля вогню й поклав голову Жінці на ноги.

— Ти будеш наш Перший Друг, — сказала Жінка.

Кіт пирхнув і пішов у Мокрий Дикий Ліс, гордо задерши хвіст. Він гуляв сам по собі.

Наступної ночі прийшов Дикий Кінь, бо засумував за Псом. Жінка показала йому оберемок свіжої трави, і Кінь сам підставив голову під вуздечку.

— Буду тобі служити за цю чудову траву, — сказав він.

— Ти будеш наш Перший Слуга, — сказала Жінка. — Возитимеш нас, куди треба.

— Ох і дурні ж вони, — шепнув Кіт за каменем. — А я гуляю сам по собі.

Третьої ночі прийшла Дика Корова. Жінка дала їй запашного сіна, і Корова пообіцяла щодня давати молоко.

— Ти будеш наша Годувальниця, — сказала Жінка.

Кіт усе бачив. А коли настав ранок, він сам підійшов до печери.

— А де Пес? — спитав він. — А де Кінь? А де Корова?

Жінка засміялася:

— Іди собі назад у ліс, Дикий Коте. Ти ж гуляєш сам по собі. Друг у нас уже є, слуга теж є, а годувальниця тим паче.

— Я не друг і не слуга, — сказав Кіт. — Я Кіт, що гуляє сам по собі. Але я хочу зайти до вашої печери.

— Чого ж ти не прийшов першої ночі разом із Псом?

Кіт розсердився:

— Мабуть, Пес уже наговорив про мене чогось поганого?

— Ти гуляєш сам по собі, — сказала Жінка, — і всі місця для тебе однакові. Ну то й гуляй.

Тоді Кіт прикинувся смиренним.

— Нехай я ніколи не буду ні другом, ні слугою. Але якщо ти колись похвалиш мене хоч раз, можна мені буде зайти в печеру?

— Можна, — сказала Жінка.

— А як похвалиш удруге, можна мені сісти біля вогню?

— Можна.

— А як похвалиш утретє, можна мені пити молоко? Тричі на день, до віку вічного?

— Можна, — сказала Жінка й усміхнулася. — Бо я тебе ніколи не похвалю.

На тому вони й домовилися. Кіт пішов у ліс, а Жінка подумала, що вона дуже хитра.

Довго ніхто не чув про Кота. Тільки Кажан, що висів униз головою під стелею печери, знав, де Кіт ховається. Щовечора він летів до нього й розповідав новини.

Одного вечора Кажан сказав:

— У печері з’явилося Немовля. Воно рожеве, кругле й маленьке. Жінка його дуже любить.

— Ага, — сказав Кіт і нашорошив вуха. — А що любить саме Немовля?

— Усе м’яке й лоскотне, — сказав Кажан. — І щоб йому співали.

— Ага, — сказав Кіт. — Тоді мій час настав.

Наступного ранку Жінка пряла, а Немовля плакало й плакало, бо Жінці було ніколи з ним гратися. Кіт прийшов тихенько, лапка за лапкою, і погладив Немовля м’якою лапкою по щічці. Потім полоскотав йому ніжку пухнастим хвостом. Немовля перестало плакати — і засміялося.

— Ох, хто б це не був, — сказала Жінка, не підводячи очей від прядки, — дякую йому! Мені було так ніколи, а він допоміг.

Та цієї ж миті — шурх! — упала шкура дикого коня, що висіла хвостом униз над входом. Бо Жінка пам’ятала угоду, і шкура теж пам’ятала. Коли Жінка підвела голову, Кіт уже сидів у печері, зручно підгорнувши хвіст.

— О Жінко, — сказав Кіт, — це я. Ти мене похвалила. Тепер я сиджу в печері. Але я однаково Кіт, що гуляє сам по собі, і всі місця для мене однакові.

Жінка розсердилася, стиснула губи й мовчки взялася за прядку.

Та Немовля знову заплакало, бо Кіт відійшов. Жінка ніяк не могла його вгамувати.

— Візьми нитку, — порадив Кіт, — прив’яжи до неї своє веретено й тягни по підлозі. Я покажу, що буде.

Жінка зробила так. Кіт кинувся за веретеном: ловив його лапками, перекидався, підкидав угору, губив і знову наздоганяв. Немовля сміялося так, що аж гикало. Потім воно поповзло за Котом, гралося, гралося й нарешті втомилося. Тоді Кіт ліг біля нього й заспівав своєї пісеньки: мур-мур-мур, тихо-тихо. І Немовля задрімало.

— Ну й розумний же ти, Коте! — вихопилося в Жінки.

Тієї ж миті — пуф! — дим із вогнища клубком піднявся до стелі, бо вогонь пам’ятав угоду. Коли дим розвіявся, Кіт уже сидів біля вогню й грів лапки.

— О Жінко, — сказав Кіт, — це я. Ти похвалила мене вдруге. Тепер я сиджу біля теплого вогню. Але я однаково Кіт, що гуляє сам по собі.

Жінка розсердилася ще дужче. Вона сіла в куток і пообіцяла собі, що втретє Кота не похвалить ні за що на світі.

Та в печері стало так тихо, що з нірки вибігла маленька Мишка. Біг-біг-біг по підлозі!

— Ой! — закричала Жінка й скочила на ослінчик. — Мишка! Ой, лишенько!

— А хіба тобі не можна допомогти? — спитав Кіт.

— Допоможи, будь ласка, швидше!

Кіт стрибнув — гоп! — і впіймав Мишку.

— Ох, дякую тобі, дуже! — сказала Жінка. — Навіть Перший Друг не встиг би так спритно.

Цієї ж миті — трісь! — тріснув глечик із молоком, що стояв біля вогню, бо глечик теж пам’ятав угоду. А Кіт уже сидів біля нього й хлебтав молоко.

— О Жінко, — сказав Кіт, — це я. Ти похвалила мене втретє. Тепер я питиму молоко тричі на день, до віку вічного. Але я однаково Кіт, що гуляє сам по собі.

Тоді Жінка засміялася, налила йому повну миску молока й сказала:

— Ти, Коте, розумний, як Чоловік. Тільки пам’ятай: ти домовлявся зі мною, а не з Чоловіком і не з Псом. Що вони скажуть, я не знаю.

— А мені що? — сказав Кіт. — Мені місце біля вогню й молоко тричі на день. Хай кажуть.

Увечері прийшли додому Чоловік і Пес. Жінка розповіла їм усе, а Кіт сидів біля вогню й усміхався.

— Добре, — сказав Чоловік і насупився. — Та зі мною ти не домовлявся. Ловитимеш мишей — будемо жити мирно. А не ловитимеш — начувайся.

— Ловитиму, — сказав Кіт. — Але я однаково Кіт, що гуляє сам по собі.

— Зі мною ти теж не домовлявся, — загарчав Пес. — Будеш лагідний з Немовлям — гаразд. А ні — то я тобі покажу!

— Буду лагідний, — сказав Кіт. — Але я однаково Кіт, що гуляє сам по собі.

Отак вони й не домовилися до кінця. Чоловік свою згоду не дав. І Пес своєї теж не дав.

Відтоді, о мій найлюбіший, Кіт ловить мишей і лагідний з малечею, якщо ті не смикають його за хвоста. І відтоді Пес гавкає, щойно побачить Кота, — так, про всяк випадок.

Та коли сходить місяць і настає ніч, Кіт підводиться з теплого місця біля вогню. Він іде в Мокрий Дикий Ліс, на мокрі дикі дерева, на мокрі дикі дахи, і махає своїм диким хвостом. Він гуляє сам по собі, і всі місця для нього однакові.

А куди він ходить щоночі й чому завжди повертається до вогню — про це він не каже нікому.