Червона Шапочка

Жила собі в селі дівчинка, яку всі любили. А найдужче любила її бабуся. Вона зв’язала онуці червону шапочку з м’якої вовни, і та так припала дівчинці до серця, що інших шапок вона й носити не хотіла. Відтоді її так і кликали — Червона Шапочка.

Якось уранці мама поклала в кошик свіжий пиріг і горщик меду.

— Бабуся занедужала, — сказала вона. — Віднеси їй гостинця, хай поласує й набереться сил. Іди стежкою й ніде з неї не сходи. Бо заблукаєш або впадеш, і бабуся лишиться без пирога.

— Не зійду, мамо, — пообіцяла Шапочка й поцілувала маму в щоку.

Бабуся жила в лісі, за пів години ходу від села, під трьома великими дубами. Біля хатки росла ліщина, туди Шапочка ходила вже не раз.

Тільки зайшла вона в ліс — аж назустріч вовк. Сірий, хвіст пухнастий, очі хитрі. Шапочка не знала, що вовк — звір лихий, тож анітрохи не злякалася.

— Добридень, Червона Шапочко! — лагідно мовив вовк.

— Добридень, вовче.

— Куди так рано?

— До бабусі.

— А що в кошику?

— Пиріг і мед. Бабуся хворіє, хай поїсть смачненького.

— А де ж твоя бабуся живе?

— Далі в лісі, під трьома дубами. Там ще ліщина росте, ви знаєте.

Вовк облизнувся й подумав: «Оце так здобич! Ніжна дівчинка — і старенька на додачу. Треба тільки схитрувати, щоб дісталися мені обидві».

Пройшов він трохи поруч із Шапочкою та й каже:

— Глянь-но, які квіти довкола! Чого ти йдеш, наче до школи, і навіть не роззирнешся? А пташки ж як співають! У лісі так гарно.

Підвела Шапочка очі — і справді: сонце пробивається крізь гілля, мерехтить на траві, а квітів скрізь — сині, жовті, білі. «Принесу бабусі букет, — подумала вона. — Ще рано, я встигну».

Та й звернула зі стежки в ліс. Зірве одну квітку, а трохи далі ще краща. Ступить туди — а там ще краща. Так і зайшла вона глибоко-глибоко в хащі.

А вовк тим часом мерщій до бабусиної хатки. Тук-тук!

— Хто там?

— Червона Шапочка, — тоненько пропищав вовк. — Несу тобі пиріг і мед. Відчини!

— Натисни на клямку, — гукнула бабуся. — Я така слаба, що й підвестися не можу.

Клац — двері відчинилися. Вовк, ні слова не кажучи, плиг до ліжка — і гам! — проковтнув бабусю цілою. Тоді натягнув її сорочку, начепив її очіпок, ліг у ліжко й засунув фіранку.

Шапочка тим часом набрала стільки квітів, що вже й нести не могла. Тоді згадала про бабусю й побігла до хатки.

Здивувалася вона, що двері прочинені. Зайшла до світлиці — а там якось дивно, аж моторошно. «Ой, — подумала Шапочка, — завжди мені в бабусі так радісно, а сьогодні щось лячно».

— Добрий ранок, бабусю! — гукнула вона.

Ніхто не озвався. Підійшла вона до ліжка й відсунула фіранку. Лежить бабуся, очіпок насунула на самі очі, і вигляд у неї якийсь чудний.

— Бабусю, а чого це в тебе такі великі вуха?

— Щоб краще тебе чути.

— Бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?

— Щоб краще тебе бачити.

— Бабусю, а чого це в тебе такі великі руки?

— Щоб краще тебе обійняти.

— Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?

— Щоб краще тебе з’їсти!

І не встигла Шапочка й скрикнути, як вовк вискочив із ліжка — гам! — і проковтнув і її.

Наївся вовк, улігся знов у ліжко й захропів. Та так гучно, що аж шибки дзеленчали.

Ішов саме повз хатку мисливець. Почув він те хропіння й зупинився.

— Що це стара так хропе? Треба глянути, чи не сталося з нею лиха.

Зайшов до світлиці, глянув на ліжко — а там вовк.

— Ось де ти, старий шкодник, — мовив мисливець. — Давно я тебе шукаю.

Уже хотів був звести рушницю, та подумав: «А що, як він проковтнув бабусю? Може, її ще можна врятувати». Узяв він ножиці й тихенько, поки вовк спав, чик-чик — розпоров йому черево.

Аж там червоніє шапочка! Ще чик — і вистрибнула дівчинка.

— Ой, як я злякалася! — вигукнула вона. — У вовка всередині так темно!

А за нею вилізла й бабуся — жива, тільки ледве дихала.

Шапочка мерщій притягла з подвір’я великого каміння, і вони напхали ним вовкові черево. Прокинувся вовк, хотів утекти, та каміння було таке важке, що він ступив крок, другий — бух! — упав і вже не підвівся.

Утрьох вони раділи. Мисливець забрав вовчу шкуру й пішов додому. Бабуся з’їла пиріг, скуштувала меду й потроху ожила. А Червона Шапочка сиділа біля неї й думала: «Ніколи більше не зійду зі стежки в ліс, коли мама просить не сходити».

Минуло трохи часу, і понесла Шапочка бабусі нового пирога. Знову перестрів її в лісі вовк, уже інший. Теж лагідний, теж хитрий, і теж кликав її подивитися на квіти.

Та Шапочка тепер знала, що до чого. Не глянула вона на ті квіти й пішла прямісінько стежкою. Прийшла до бабусі й розповіла:

— Бабусю, зустрівся мені вовк. Сказав «добридень», а очі в нього були такі злі! Якби ми зустрілися не на стежці, він би мене з’їв.

— Ну, то зачинимо двері, — мовила бабуся, — щоб він не зайшов.

Незабаром — тук-тук!

— Відчини, бабусю, це я, Червона Шапочка, несу тобі пиріг!

Сидять бабуся з онукою тихо, як мишки, й не відчиняють. Походив сірий довкола хатки, тоді виліз на дах. Чекає, коли Шапочка ввечері піде додому, щоб підкрастися за нею потемки й проковтнути.

Та бабуся здогадалася, що він задумав. А перед хатою стояло велике кам’яне корито.

— Учора я варила ковбаски, — каже бабуся. — Візьми, Шапочко, відро й винось у корито ту воду, у якій вони варилися.

Носила Шапочка відро за відром, аж поки корито не налилося по самі вінця. Запах ковбасок полинув угору, просто вовкові в ніс. Нюхав він, нюхав, витягав шию дедалі довше — і не втримався. Ковзь по даху — бульк! — шубовснув просто в корито. Вибрався звідти мокрий до нитки, обтрусився й чкурнув у хащі. І більше ніхто в тому лісі його не бачив.

А Червона Шапочка того вечора йшла додому весело й безпечно — стежкою, як мама казала.