Чому в опосума голий хвіст

Давно-давно, коли звірі ще розмовляли між собою, мав Опосум довгого пухнастого хвоста. Сріблястого, м’якого, як хмаринка. І такого гарного, що Опосум сам на нього не міг надивитися.

Щоранку він сідав над струмком і розчісував хвоста лапками. Раз — і вдруге — і втретє. Шерстинка до шерстинки. Тоді задирав його вгору, наче прапор, і йшов лісом, наспівуючи:

— Гляньте, гляньте на мій хвіст! Кращого нема ніде!

Кого не стріне, кожному показує.

— Бачила, Білко? Твій руденький, а мій — мов хмаринка.

— Бачила, бачила, — буркнула Білка і плигнула на вищу гілку.

— А ти, Черепахо? Бачила?

— Сто разів, — зітхнула Черепаха і сховала голову в панцир.

Найдужче ця пісенька дратувала Кролика. Бо Кролик сам був без хвоста: лишився тільки куций пеньок. Як так сталося — то вже інша казка, про Ведмедя. Тож щоразу, як Опосум пропливав повз нього зі своєю хмаринкою, Кролик морщив носа.

— От хвалько, — шепотів він. — Ну стривай же.

Аж ось звірі надумали влаштувати велике свято з танцями. Кролик мав обійти весь ліс і всіх покликати. Плиг-плиг — до Ведмедя. Плиг-плиг — до Оленя. А тоді й до Опосумового дупла.

— Опосуме, прийдеш на свято?

Опосум погладив хвоста й поважно відповів:

— Прийду. Але тільки якщо мені дадуть окреме місце. Найкраще. Щоб усі бачили мій хвіст.

— Буде тобі місце, — пообіцяв Кролик. — А ще я пришлю когось, хто вранці вичеше твого хвоста до блиску. Щоб на танцях сяяв.

Опосум аж замружився від радості.

— Оце діло! Присилай.

Кролик ускочив у кущі й поскакав просто до Цвіркуна. А Цвіркун у тому лісі був майстер-стрижій. Чик-чик лапками — і Єнотова чуприна рівненька. Чик-чик — і Оленева борода охайна.

— Цвіркуне, — прошепотів Кролик, — є для тебе робота. Тільки особлива.

І щось довго шепотів йому на вухо. Цвіркун слухав, слухав, а тоді засюрчав так весело, що аж травинка затремтіла.

— Зроблю, — сказав він. — Ще й як зроблю.

Наступного ранку Цвіркун постукав у Опосумове дупло.

— Мене Кролик прислав. Хвоста чесати.

— Заходь, заходь! — зрадів Опосум. Він ліг на мох, витягнув хвоста й заплющив очі. — Тільки обережно. Це найкращий хвіст у лісі.

— Знаю, знаю, — сказав Цвіркун.

Він узяв довгу червону нитку й почав обмотувати нею хвоста — від самого кінчика аж до спини. Виток за витком.

— Це щоб шерсть лежала гладенько до вечора, — пояснив він. — Не розпушилась, не скуйовдилась.

— Розумно, — муркнув Опосум.

А Цвіркун мотав нитку й тихенько, під самим корінцем, стриг: чик-чик, чик-чик. Мотав і стриг. Мотав і стриг. Опосум так розімлів, що аж задрімав. Нічого не чув і нічого не бачив.

— Готово, — сказав нарешті Цвіркун. — Тепер слухай уважно. Нитку не знімай аж до самих танців. Тоді розмотаєш — і всі ахнуть.

— Ахнуть, — щасливо повторив Опосум.

Цілий день він ходив лісом із хвостом, обмотаним червоною ниткою, і усміхався. Хтось питав:

— Що це в тебе?

А Опосум тільки підморгував:

— Побачите ввечері.

Настав вечір. На галявині розпалили велике вогнище. Іскри летіли до зірок, барабани гупали: бум-бум, бум-бум. Звірі зібралися колом. А на найкращому місці, на м’якому килимку з листя, сидів Опосум. Кролик дотримав слова.

Танцювали всі по черзі. Олень — легко й високо. Ведмідь — важко, перевальцем, аж земля гуділа. Нарешті прийшла черга Опосума.

Він підвівся, розмотав червону нитку, кинув її вбік і вийшов на середину. Барабани загупали голосніше. А Опосум пішов колом і заспівав:

— Гляньте, гляньте на мій хвіст!

Звірі як закричать! Опосум аж засяяв: «Ох, як їм подобається!» Пішов далі, ще й хвоста вище задер:

— Гляньте, який він гарний! Гляньте, який блискучий!

Звірі закричали ще дужче. А тоді засміялися. Ведмідь гудів, тримаючись за живіт. Олень аж присів. Білка мало не впала з гілки. Навіть Черепаха висунула голову з панцира й захихотіла.

Опосум зупинився. «Чого це вони?» Він повернув голову й подивився на свого хвоста.

А хвоста й не впізнати. Ні хмаринки, ні срібла. Ні шерстинки! Голий, рожевий, тонкий — як у ящірки.

Опосум роззявив рота, хотів щось сказати — і не зміг. Йому стало так соромно, що аж у вухах задзвеніло. Лапки підкосилися. Він гепнувся на спину посеред галявини, згорнувся клубочком і завмер. Тільки губи в нього розтяглися в чудну, розгублену усмішку — от-от, здається, засміється сам із себе.

Відтоді шерсть на опосумових хвостах так і не виросла. А коли щось застає опосума зненацька, він і досі падає на спину, завмирає й отак дивно всміхається — точнісінько як тоді, на святі.