Гидке каченя

Жила собі качка під великими лопухами біля ставка. Сиділа вона на гнізді так довго, що й лапки затерпли, а дітки все не хотіли вилуплюватися.

Нарешті — трісь! трісь! — тріснули шкаралупки, і з них повисовувалися жовті голівки.

— Пі-пі! — запищали каченята.

— Кря-кря! — зраділа мама. — Які ж ви в мене гарненькі! Усі тут?

Ні, не всі. Найбільше яйце лежало ціле-цілісіньке.

Прийшла подивитися стара сусідка-качка, покрутила головою.

— Ой, мила, то, певно, індиче яйце. Мене колись теж так обдурили. Покинь його та веди малих до води.

— Ні вже, — сказала мама. — Стільки сиділа, то посиджу ще трошки.

Та й посиділа. Аж ось — трісь! — і з великого яйця вилізло пташеня. Велике, сіре, незграбне, з довгою шиєю.

— Пі! — сказало воно.

Мама глянула й аж закліпала:

— Яке ж ти здоровило... І на братиків зовсім не схоже. Невже таки індича?

Наступного ранку повела вона дітей до ставка. Плюх! — і у воду. Плюх, плюх! — усі каченята за нею. А сіре гребло лапками рівніше за всіх.

— Ні, не індича, — усміхнулася мама. — Он як плаває! Моє, рідне. Як добре придивитися, то воно навіть гарненьке.

Тоді повела мама дітей на пташиний двір. Ой, що там коїлося! Кури кудкудакали, гуси ґелґотали, індик надувся, як барабан, і почервонів аж до дзьоба.

— Ще одні прийшли! — загомоніли всі. — А це що за опудало? Не треба нам такого!

Одна качка підскочила та й дзьобнула каченя в шию.

— Не чіпайте його! — заступилася мама. — Воно нікому не заважає.

— Задовге та дивне, — прокрякала поважна стара качка з червоною ганчіркою на лапці. — Усі діти в тебе гарні, крім цього.

Відтоді бідному каченяті не стало спокою. Кури клювали, гуси щипали, індик гонився за ним і сердито булькотів. Навіть братики й сестрички кричали:

— Іди собі, гидке!

Одного дня каченя не витримало. Розбіглося, замахало крильцями — пурх! — і перелетіло через тин. Пташки в кущах злякано спурхнули.

«Це тому, що я такий гидкий», — подумало каченя, заплющило оченята й побігло далі.

Так добігло воно до великого болота, де жили дикі качки.

— Ти хто такий? — здивувалися вони. — Ну й гидкий же! Та нам байдуже, аби тільки до наших дочок не сватався.

Каченяті таке й на думку не спадало. Йому б тільки трошки посидіти в очереті та напитися болотяної води.

Аж тут — бах! бах! — загриміло над болотом. То прийшли мисливці. Дикі гуси з криком знялися в небо, а через осоку — шльоп, шльоп! — побіг величезний пес. Висолопив язика, ткнувся носом просто в каченя, пирхнув — і помчав собі далі.

— Ох, — зітхнуло каченя. — Я такий гидкий, що навіть собака мене не схотів.

Коли все стихло, побрело воно куди очі бачать і під вечір дійшло до старенької хатинки. Двері там перекосилися, і каченя тихенько прошмигнуло в щілину.

У хатинці жила бабуся з котом Муркотуном і куркою Коротконіжкою. Бабуся примружилася, бо погано бачила:

— От дива! Качечка прибилася! Тепер і качині яйця матиму.

Та минали дні, а яєць не було. Кіт і курка поглядали на каченя зверхньо.

— Ти вмієш вигинати спинку й муркотіти? — питав кіт.

— Ні.

— А нестися вмієш? — питала курка.

— Ні.

— То сиди й мовчи, коли розумні говорять.

Каченя сиділо в кутку й сумувало. Йому так хотілося на воду!

— Ох, якби оце поплавати, — прошепотіло воно. — Пірнути з головою, аж до самого дна...

— Вигадало! — закудкудакала курка. — Спитай-но кота, чи любить він пірнати. Чи бабусю спитай!

— Ви мене не розумієте, — тихо сказало каченя.

— Ми не розуміємо?! Та ми найрозумніші в цілій хаті!

Тоді каченя попрощалося й пішло собі в широкий світ.

Настала осінь. Листя пожовкло, вітер закружляв його над водою, хмари повисли низько й важко. Каченя плавало й пірнало саме-самісіньке.

Одного вечора, коли сонце сідало червоним колом, з очерету піднялася зграя чудових птахів. Білі-білі, з довгими гнучкими шиями, вони розправили великі крила й полетіли в теплі краї.

Каченя закрутилося у воді, витягло шию і гукнуло так дивно й голосно, що само злякалося. Воно не знало, що то за птахи. Але полюбило їх так, як нікого досі не любило. І ні крапельки не заздрило — куди йому до такої краси!

А тоді прийшла зима, люта й морозна. Каченя плавало й плавало колами, щоб ополонка не замерзла. Та щоночі вона ставала все меншою, аж поки лід не схопив каченя за лапки.

Уранці йшов повз селянин. Побачив бідолаху, тупнув чоботом — трісь! — розбив кригу й поніс каченя додому за пазухою.

У теплій хаті каченя відтануло й ожило. Діти кинулися до нього гратися, а воно подумало, що його хочуть скривдити. Злякалося, замахало крилами — і бух! — просто в глечик з молоком. Молоко — хлюп! — розлилося по всій долівці. Хазяйка сплеснула руками, а каченя з переляку — у масло, а звідти — у діжку з борошном!

— Ой лишенько! — закричала хазяйка.

Діти реготали, перекидалися, ловили каченя, а воно, біле від борошна, металося між ними. Двері якраз відчинилися, і воно — шмиг! — вискочило надвір у сніг.

Довго ще тяглася та зима. Каченя ховалося в очереті, мерзло й чекало. І нарешті сонечко пригріло, жайворонки заспівали, сніг потік струмочками.

Каченя змахнуло крилами. Вони стали великі й дужі — шурх, шурх! — і понесли його високо над полями. Отямилося воно аж у великому саду, де цвіли яблуні й тихо пливла вода.

І раптом з-під гілок випливли три білі лебеді. Ті самі чудові птахи!

«Попливу до них, — вирішило каченя. — Нехай проженуть мене, нехай навіть дзьобнуть. Від таких гарних не так і прикро».

Воно підпливло ближче й схилило голову до води. І тут побачило своє відображення.

Звідти дивився не сірий незграбний птах. Звідти дивився білий лебідь із довгою гнучкою шиєю.

Лебеді оточили його й ніжно погладили дзьобами.

До берега прибігли діти, кидали у воду хліб і раділи:

— Дивіться, новий прилетів! Новий! Він найгарніший!

Молодому лебедеві стало аж ніяково. Він сховав голову під крило й не знав, що сказати. Та не загордився ні крапельки — лише пригадав, як його всі проганяли й щипали, а тепер звуть найкращим з птахів. І серце в нього тепло-тепло стукало.

Навіть яблуні схилили перед ним квітучі гілки до самої води, а сонце світило ясно й лагідно. Тоді молодий лебідь підняв голову, розпушив пір’я, вигнув довгу шию і радісно, від щирого серця, вигукнув:

— Я й не мріяв про таке щастя, коли був гидким каченям!