Горобчик і дві скрині

Далеко-далеко, в краю, де шелестять бамбукові гаї, жили собі дідусь і бабуся. Дідусь був лагідний, як ранкове сонечко, а бабуся буркотлива, як осіння злива.

Одного ранку дідусь знайшов під парканом горобчика. Крильце в нього було підбите, і пташка тільки тихенько пищала.

— Ой ти ж бідолашко, — сказав дідусь і поніс його додому в долонях.

Він годував горобчика рисовими зернятками й поїв водичкою з ложечки. Скоро крильце загоїлося. Але горобчик нікуди не полетів. Він сідав дідусеві на плече, співав йому пісеньки і стрибав за ним по хаті: плиг-плиг, плиг-плиг.

— Цвірінь! — вітався він щоранку.

— Доброго ранку, мій маленький співаче, — усміхався дідусь.

А бабуся бурчала:

— Ще один рот у хаті. Тільки смітить та галасує.

Одного дня дідусь пішов у гори по хмиз, а бабуся зварила велику миску густої рисової каші. Не для їжі, ні! Такою кашею в тому краю мазали білизну, щоб сорочки були рівненькі й тверденькі. Поставила бабуся миску на ґанок вистигати, а сама пішла по воду.

Горобчик подивився на миску. Каша біла, тепла, пахне смачно… Клюнув він раз — гам! Клюнув удруге — гам! І сам не помітив, як від каші лишилося саме денце.

Повернулася бабуся — та й аж ногами затупотіла:

— Ах ти ж злодюжка пернатий! Де моя каша? Геть із моєї хати, щоб я тебе більше не бачила!

Вона замахала фартухом, і переляканий горобчик пурхнув за ворота й полетів кудись за гори.

Увечері дідусь вернувся, а на плече йому ніхто не сідає.

— А де ж мій горобчик?

Бабуся взяла руки в боки:

— Прогнала, та й годі! Нехай знає, як чужу кашу їсти.

Дідусь нічого не сказав. Тільки довго сидів на ґанку й дивився на вечірнє небо.

Наступного ранку він узяв ціпок і пішов шукати. Ішов полем, ішов стежкою і гукав:

— Горобчику-горобчику, де твоя хатка?

Спитав чаплю на болоті, а та тільки з ноги на ногу переступила:

— Не бачила, діду.

Спитав жабу в ставку, а та:

— Ква! Не чула.

Аж коли сонце вже хилилося до заходу, дійшов дідусь до бамбукового гаю. Високі зелені стебла шуміли: шу-шу-шу. І дідусь знову гукнув:

— Горобчику-горобчику, де твоя хатка?

— Цвірінь! Тут, дідусю, тут!

З-поміж стебел вискочив горобчик, живий і веселий, і сів дідусеві на плече, як колись.

Він повів гостя до свого дому. А дім той був чудний: маленька хатка з бамбуку, з паперовими ліхтариками біля дверей. А в ній уся горобина рідня: мама, тато, сестрички й братики.

— Це той добрий дідусь, що вилікував мені крильце! — цвірінькнув горобчик.

Горобці посадили дідуся на м’яку подушку, принесли рису, солодких пиріжечків і гарячого чаю. А потім горобчата вишикувалися рядочком і затанцювали: стриб-стриб, крильцями мах-мах, хвостиками туди-сюди. Дідусь сміявся так, що аж сльози на очах виступили.

Та надворі вже стемніло, і дідусь підвівся:

— Дякую вам, любі. Пора мені додому, бабуся чекає.

— Почекай, дідусю, — сказав горобчик. — Ми хочемо тобі дещо подарувати.

Горобці винесли дві скрині. Одна була велика, аж четверо горобців ледве її котили. Друга маленька й легенька.

— Вибирай, котру хочеш.

Дідусь почухав потилицю.

— Я старий, а дорога далека. Візьму маленьку, мені й того досить.

Він закинув скриньку за спину, попрощався з усіма і пішов додому.

А вдома бабуся одразу накинулася:

— Де тебе носило? Що це в тебе?

Дідусь розповів їй про горобчика та про дві скрині, а тоді підняв віко — і в хаті аж засяяло. Там лежало золото, перли, ясні, як роса, і сувої шовку — синього, червоного, золотистого.

Бабуся аж рота роззявила. А тоді очі в неї хитро заблищали.

— То кажеш, була ще велика скриня? Ох і нетямущий же ти, старий! Там же, мабуть, утричі більше!

Ранком, навіть не поснідавши, вона подріботіла до бамбукового гаю.

— Горобчику! — гукала. — Виходь, це я!

Горобчик вийшов, хоч і трохи боязко.

— Добридень, бабусю.

— Ніколи мені балачки балакати, — відмахнулася вона. — Давай скриню. Велику!

Горобчик зітхнув і показав крильцем на велику скриню. Бабуся вхопила її, крекнула, звалила на спину і подибала геть. Навіть «дякую» не сказала.

Скриня важка, аж плечі гнуться. Пройшла бабуся трохи й подумала: «А чого це мені терпіти до самої хати? Гляну хоч одним оком».

Сіла під деревом, підняла віко — рип! І зі скрині потягло холодом, як із глибокого льоху. Сонце сховалося за хмару, змовкли пташки.

А тоді зі скрині полізли страховиська.

Першою вистрибнула стара подерта парасолька з одним великим жовтим оком. Око кліпнуло й утупилося просто в бабусю. За нею вилетів паперовий ліхтар із широкою чорною пащею і завив: у-у-у! Потім виповзла бліда голова на довгій-предовгій шиї. Шия тяглася, тяглася, звивалася між гілками, аж поки голова не зазирнула бабусі в самі очі. А останнім виліз червоний рогатий велетень із залізною палицею. Гупнув він палицею об землю — аж дерево затрусилося — і загуркотів:

— Хто тут хотів усе забра-а-ати?

— Ой, лишенько! — зойкнула бабуся.

Кинула вона скриню й чимдуж побігла. А страховиська за нею! Парасолька скаче на одній нозі: туп-туп-туп. Ліхтар летить над головою й виє. Довга шия звивається слідом, як змія, а велетень гупає так, що стежка двигтить: гуп! гуп! гуп!

Бігла бабуся через луг, через місток, повз рисові поля. Загубила сандалю, загубила гребінь, перечепилася й шубовснула в калюжу — шльоп! Схопилася — і ще швидше побігла.

Аж біля самого ґанку бабуся наважилася озирнутися. Позаду нікого. Ні парасольки, ні ліхтаря, ні велетня. І скрині ніде не видно, наче її й не було.

До хати вона ввійшла мокра, розпатлана, в одній сандалі. Без скрині, без золота, без шовку. З порожніми руками.

Дідусь дав їй сухий одяг. Бабуся все йому розповіла, а тоді довго мовчала. Потім тихо мовила сама до себе:

— Ох і стара ж я, а розуму не набралася.

Відтоді дідусь не раз ходив у бамбуковий гай провідувати горобчика. А бабуся лишалася вдома. Скринь їй більше ніхто не пропонував, та вона й не просила.