Білосніжка

Якось узимку, коли сніг падав великими пухнастими пластівцями, королева сиділа біля вікна в рамі з чорного дерева й вишивала. Голка вколола їй палець — і три червоні краплі впали на білий сніг на підвіконні.

— Якби мені донечку, — прошепотіла королева, — білу, як сніг, рум’яну, як ці краплі, і з косою, темною, як ця рама.

Невдовзі народилася дівчинка: личко біле, щічки червоні, волоссячко темне. Назвали її Білосніжкою. Та мама недовго тішилася донечкою — тихо згасла, щойно та прийшла на світ.

Минув рік, і король узяв нову дружину. Була вона вродлива, але горда й заздрісна: не могла стерпіти, щоб хтось був кращий за неї. Королева мала чарівне дзеркало і щоранку питала його:

— Дзеркальце на стіні, правду мовиш ти мені: хто в усій країні найгарніший?

— Ти, королево, — відповідало дзеркало, бо брехати воно не вміло.

А Білосніжка росла й гарнішала з кожним днем. Та не тільки личком: вона вміла слухати, ділилася останнім і ніколи не сміялася з чужої біди. І от одного ранку дзеркало відповіло інакше:

— Ти гарна, королево, та Білосніжка в тисячу разів гарніша.

Королева аж позеленіла. Відтоді не мала спокою ні вдень, ні вночі. Нарешті покликала мисливця:

— Заведи дівчину далеко в ліс. І щоб я її більше ніколи не бачила!

Мисливець повів Білосніжку в самі хащі. Та коли зупинився й глянув на неї, серце в нього стиснулося.

— Тікай, дитино, — сказав він тихо. — Біжи далеко-далеко й не вертайся до палацу. Королева бажає тобі лиха.

— А ти? — схлипнула Білосніжка.

— А я скажу, що тебе в королівстві більше нема. Біжи!

І вона побігла. Колючки чіплялися за вишиту сукню, ухкали сови, повз пробігали звірі — та жоден її не зачепив. Аж під вечір, коли ноги вже не несли, між деревами блимнуло віконце.

Це була маленька хатинка. Усередині все було крихітне й охайне: стіл під білою скатертиною, сім тарілочок, сім ложечок, сім кухликів. А під стіною — сім ліжечок рядком.

Білосніжка була дуже голодна. Та щоб нікого не скривдити, вона взяла з кожної тарілочки потроху каші й хліба, а з кожного кухлика — по ковточку. Потім приміряла ліжечка: одне задовге, друге закоротке, третє скрипить… А сьоме — якраз. Лягла вона та й заснула.

Уночі повернулися господарі — семеро гномів, що цілий день копали в горах руду. Засвітили сім свічечок і стали як укопані.

— Хто сидів на моєму стільчику?

— Хто їв з моєї тарілочки?

— Хто відщипнув мого хлібця?

— Хто пив з мого кухлика? — загомоніли вони один поперед одного.

Аж сьомий гном глянув на своє ліжечко — та як ахне! Збіглися всі зі свічками й завмерли.

— От дива! — прошепотів найстарший. — Яка ж вона гарна. Хай спить, не будімо.

А сьомий гном ту ніч переспав у товаришів, по годинці в кожного.

Уранці Білосніжка прокинулася, побачила сім бородатих облич — і злякалася. Та гноми всміхалися так лагідно, що вона розповіла їм усе.

— Лишайся з нами, — сказали гноми. — Будеш господинею в хаті, а ми тебе нікому не дамо скривдити. Тільки пильнуй: мачуха хитра, вона ще дізнається, де ти. Нікого не впускай!

Так і повелося. Вдень гноми йшли в гори, а Білосніжка варила, прала й шила, і в хатинці стало світло, як ніколи.

А королева тим часом спитала дзеркало, певна, що почує своє. Та дзеркало відповіло:

— Ти гарна, королево, та за сімома горами, у семи гномів, живе Білосніжка, і вона в тисячу разів гарніша.

Королева затрусилася від люті. Мисливець її обдурив! Вона вбралася старою крамаркою, перейшла сім гір і постукала в хатинку.

— Гарний крам продаю! Різнобарвні шнурівки!

«Таку бабусю можна й упустити», — подумала Білосніжка й відчинила. Вибрала шнурівку для сукні.

— Ану, дитинко, я тобі зашнурую як слід, — проскрипіла стара.

Та й затягла так туго, що Білосніжці забило дух, і вона впала без тями. Увечері гноми знайшли її на підлозі, мерщій розрізали шнурівку — і дівчина знову задихала.

— То була королева! — сказали гноми. — Нікого, чуєш, нікого не впускай!

Та дзеркало знову виказало Білосніжку. Тоді королева зачарувала гребінь, перевдяглася іншою бабусею й прийшла знову.

— Мені не можна нікого впускати, — сказала Білосніжка у віконце.

— А подивитися ж можна? — і стара показала гребінь, такий гарний, що дівчина не втрималась і відчинила. Тільки-но гребінь торкнувся її коси — бух! — Білосніжка впала. Добре, що гноми повернулися рано: витягли гребінь, і вона розплющила очі.

Утретє королева зробила яблуко. Одна половинка біла, друга рум’яна, і саме в рум’яній сховалися чари важкого сну. Королева вбралася селянкою й постукала у віконце.

— Не можу я нікого впускати, — похитала головою Білосніжка. — Гноми не велять.

— Та й не треба, — засміялася селянка. — На ось яблучко в дарунок.

— Ні, не смію.

— Боїшся, що отруєне? Гляди: я розріжу навпіл. Рум’яну половинку тобі, а білу з’їм сама.

Вона відкусила білої. Білосніжка дивилася на рум’яну половинку, і так їй хотілося… Простягла руку, надкусила — і впала, наче підтята.

— Тепер ніхто тебе не розбудить! — засміялася королева й поспішила додому. Цього разу дзеркало сказало, що найгарніша — вона. І заздрісне серце нарешті вгамувалося, наскільки взагалі може вгамуватися заздрісне серце.

Увечері гноми шукали шнурівку, гребінь, будили, кликали — марно. Білосніжка лежала тиха й тепла, щічки рожевіли, і вона ледь-ледь дихала. Та прокинутися не могла.

— Не покладемо її в темряву, — сказав найстарший. — Хай ми бачимо її, а вона бачить небо.

Вони зробили кришталеву труну, золотими літерами написали на ній: «Білосніжка, королівська донька» — і поставили на горі серед квітів. Біля неї завжди чатував хтось із гномів. Прилітали й птахи: спершу сова, тоді ворон, а тоді голубка. Довго-довго лежала Білосніжка, наче спала: біла, як сніг, рум’яна, як краплі на снігу, з темною, як чорне дерево, косою.

Якось лісом їхав королевич. Побачив він кришталеву труну, прочитав золоті літери й довго не міг відвести очей.

— Віддайте її мені, — попросив він гномів. — Дам вам за неї що завгодно.

— Не віддамо й за все золото світу, — відповіли гноми.

— Тоді подаруйте, — тихо сказав королевич. — Я не зможу жити, не бачачи її. Шануватиму її, як найдорожче, що маю.

Гноми переглянулися, і жаль їм стало хлопця. Вони погодилися.

Слуги королевича підняли труну на плечі й понесли. Та на стежці один спіткнувся об корч — трах! — труну хитнуло, і шматочок яблука вискочив Білосніжці з горла. Вона розплющила очі, підняла кришталеву кришку й сіла.

— Ой, де це я?

— Ти зі мною, — сказав королевич, і голос у нього тремтів від радості.

Він розповів їй усе, що знав, а гноми — решту. А тоді королевич спитав:

— Поїдеш зі мною до батькового замку? Будь моєю дружиною.

Білосніжка глянула на гномів. Ті кивали, витирали очі бородами й усміхалися. І вона сказала:

— Поїду. Тільки щоб усі семеро були на весіллі.

На весілля покликали й мачуху. Вбралася вона в найпишнішу сукню й спитала дзеркало:

— Дзеркальце на стіні, правду мовиш ти мені: хто в усій країні найгарніший?

— Ти гарна, королево, та молода королевича наречена в тисячу разів гарніша.

Королева скрикнула, жбурнула дзеркало об підлогу — дзень! — і воно розлетілося на скалки. Чи поїхала вона на весілля? Ні. Схопила плащ, вибігла з палацу й помчала світ за очі. Ніхто й ніколи її більше не бачив, і в королівстві вона вже не мала нічого: ні корони, ні палацу, ні дзеркала.

А Білосніжка жила з королевичем щасливо. Щоліта вона приходила за сім гір до маленької хатинки, і на столі знов стояло вісім тарілочок. Заздрість лишилася без дому, а доброта знайшла собі дім навіть у темному лісі.