Велетень-егоїст

Був собі за містом великий сад, зелений, з м’якою травою. Щодня після школи туди прибігали діти гратися. Сад належав Велетневі, але Велетня вже сім років не було вдома: він гостював у старого приятеля за горами.

У тому саду росло дванадцять персикових дерев. Навесні вони вкривалися рожевим і білим цвітом, а восени давали солодкі персики. На гілках сиділи пташки й співали так гарно, що діти аж забували про гру і слухали.

— Як тут добре! — гукали вони одне одному.

Аж ось одного дня Велетень повернувся. Відчинив хвіртку, аж бачить: у його саду повно дітей.

— Що ви тут робите? — загримів він.

Діти — врозтіч, хто куди.

— Мій сад — то мій сад, — буркнув Велетень. — Ніхто, крім мене, тут гратися не буде.

І збудував він довкола саду високий кам’яний мур, а на ворота почепив табличку: «СЮДИ НЕ ХОДИТИ!»

Тепер дітям не було де гратися. Пробували бавитися на дорозі, але там було куряво й повно гострого каміння. Після школи вони ходили попід мур і зітхали:

— Як нам там було весело!

Прийшла весна. Усюди розквітли квіти, защебетали пташки. Тільки в саду Велетня досі стояла зима. Пташки не хотіли там співати, бо не було дітей, а дерева забули, що час цвісти. Одна квіточка виглянула була з трави, побачила табличку і так засмутилася, що сховалася назад у землю й заснула.

Раділи лише Сніг і Мороз.

— Весна забула про цей сад! — потирали вони руки. — Житимемо тут цілий рік!

Сніг укрив траву білим плащем, а Мороз розмалював дерева сріблом. Тоді вони покликали в гості Північний Вітер. Той прилетів, закутаний у хутро, і цілісінький день гудів над садом: у-у-у! Зривав із даху черепицю, свистів у димарі.

— Ох і місце! — радів Вітер. — Покличмо ще й Град!

Прийшов Град, сірий і колючий. Тук-тук-тук! — тарабанив він по даху, а тоді бігав по саду колами, швидко-швидко.

Велетень сидів біля вікна, кутався в ковдру й дивився на свій холодний білий сад.

— Чого ж це весна так забарилася? — бурчав він.

Але весна так і не прийшла. І літо не прийшло. Осінь роздала золоті плоди всім садам довкола, а його обминула.

— Він надто себе любить, — сказала Осінь.

Одного ранку лежить Велетень у ліжку, аж чує — музика. Тиха, солодка. То за вікном співала маленька коноплянка. Велетень так давно не чув пташок, що ця пісенька здалася йому найкращою на світі. Град перестав тарабанити, Вітер замовк, а крізь щілину у вікні війнуло теплом.

— Нарешті весна! — схопився Велетень і визирнув надвір.

От дива! Крізь маленьку дірку в мурі діти пролізли в сад і повилазили на дерева. На кожній гілці сиділо по дитині. Дерева так зраділи, що вмить укрилися цвітом і лагідно гойдали гілками над дитячими головами. Пташки щебетали, квіти визирали з трави й сміялися.

Тільки в одному куточку досі була зима. Там стояв найменший хлопчик. Він ніяк не міг дотягнутися до гілки, ходив довкола дерева і гірко плакав. А дерево стояло все в інеї, і Вітер над ним дув і гудів.

— Залазь, малий! — шепотіло дерево й нахиляло гілки якомога нижче.

Але хлопчик був надто маленький.

Задивився на нього Велетень — і серце в нього затеплилося, мов сніг на сонці.

— Який же я був жадібний! — сказав він. — Тепер я знаю, чому весна не приходила. Посаджу малюка на дерево, а мур розвалю. Хай мій сад буде для дітей — завжди-завжди.

Він тихенько спустився сходами, відчинив двері й вийшов у сад. Та діти побачили Велетня і кинулися тікати. І в сад знову повернулася зима.

Не втік тільки найменший. Оченята в нього були повні сліз, і він не бачив, хто йде. Велетень підійшов, обережно взяв хлопчика на долоню і посадив на гілку.

Тої ж миті дерево розквітло, і на нього злетілися пташки. А хлопчик обхопив Велетня рученятами за шию і поцілував у щоку.

Побачили інші діти, що Велетень більше не сердиться, і прибігли назад. А разом із ними прибігла й весна.

— Тепер це ваш сад, дітлахи, — сказав Велетень.

Узяв він великий молот і — бух! бух! — розвалив мур. Люди, що йшли опівдні на базар, бачили, як Велетень грається з дітьми в найкращому саду на світі.

Увечері діти прийшли попрощатися.

— А де ж ваш найменший? — спитав Велетень. — Той, якого я посадив на дерево?

— Не знаємо, — відповіли діти. — Він уже пішов.

— Перекажіть йому, хай неодмінно приходить завтра.

Та діти не знали, де живе малюк. Вони ніколи раніше його не бачили. І Велетень засумував.

Відтоді щодня після школи діти бігли до Велетня гратися. Він був добрий до всіх, але дуже скучав за своїм першим маленьким другом.

— Як би я хотів його побачити! — зітхав він.

Минали роки. Велетень постарів, борода в нього стала сива. Бігати й гратися він уже не міг, тож сидів у великому кріслі під деревами, дивився на дітей і милувався садом.

— Квітів у мене багато, — казав він, — але найкращі квіти — це діти.

Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Тепер він зими не боявся: знав, що це просто весна спить, а квіти відпочивають. Аж раптом протер очі. У найдальшому куточку стояло дерево, все вкрите білим цвітом. Гілки в нього були золоті, а плоди — срібні. А під деревом стояв той самий малюк!

Велетень так швидко спустився в сад, як давно вже не ходив.

— Це ти! — гукнув він. — Я так довго на тебе чекав!

Хлопчик усміхнувся.

— Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, — сказав він. — А сьогодні ти підеш зі мною до мого саду.

Велетень нічого не спитав, тільки кивнув. Він сів під квітучим деревом. Трава під ним була тепла, як улітку. Прибігли діти й обсіли його довкола. Малюк розповідав щось тихе й гарне, пташки дзвеніли над головою, а Велетень слухав і усміхався.

Потім діти побігли гратися: ліпили сніжки, ганялися доріжками, аж сміх дзвенів на весь сад.

А коли вони вернулися до дерева, малюка там уже не було. Велетень лежав на теплій траві тихо-тихо, весь укритий білим цвітом, і обличчя в нього було спокійне й радісне.

Діти довго стояли поруч і нічого не казали. Вони зрозуміли: Велетень пішов із малюком до його саду.

А свій сад він лишив їм. Для дітей — завжди-завжди.