Рексик, Тріка і найдовша шия

Одного ранку в Папоротеву долину прийшла гостя така висока, що Рексик спершу подумав, ніби до річки суне дерево.

Бум… бум… — гупали її ноги. Шия тяглася вгору, мов стовбур, а маленька голова гойдалася аж під хмарами. Шкіра в неї була пісочна, у зелені плямки, ніби хтось обсипав її листям.

— Це Аля! Аламозавриха! — загаласувала з неба Кетца. — Прийшла з півдня, житиме тепер у нас, і вона дуже чемна, і я перша про неї дізналася, бо я листоноша! І я не динозавр, я летючий ящір!

Кетца сіла на гілку високої магнолії й заходилася розкладати листи. Аля якраз проходила попід магнолією. Кетца так замахала крилами на привітання, що з гілок аж посипалося листя.

— Ой, щось лоскоче, — засміялася Аля й повела плечима. — Мабуть, листочок упав.

І пішла далі, до річки, де вже зібралася чи не вся долина.

— Алю, а що там, за пагорбом? — гукнув Рексик.

Аля підняла голову ще вище.

— Там бабуся Анкі куняє. У неї на спині розпустилася квітка.

— А за річкою?

— Там твій тато ловить рибу. І, здається, співає.

Усі прислухалися. З-за річки й справді долетіло фальшиве «Ла-ла-ла-а-а!». Тітка Фріла так голосно засміялася, що з куща вилетіли пташки.

— Аламозаври — одні з найбільших динозаврів, які взагалі жили на світі, — сказала вона. — Від носа до хвоста Аля довша, ніж два тата Рексика!

— Ого-о, — видихнули всі.

Усі, крім Тріки. Тріка тупнула ногою.

— Подумаєш, далеко бачить! — пирхнула вона. — А я зате знаходжу що завгодно швидше за всіх. Бо я бігаю!

— Тріко, а може, не треба?.. — шепнув Рексик.

— Не бійся, Сумнівайку, — відмахнулася вона.

Аж тут — шурх-шурх! — на берег гепнулася Кетца. Гребінь сторч, крила розчепірені.

— Біда! Біда-біда-біда! Моя торбинка пропала! А там листи на всю долину! Дядькові Рогу, бабусі Анкі, вашій мамі, Тріко, і ще один, дуже важливий, тільки я забула, чий!

— Я знайду! — вигукнула Тріка. Вона обернулася до Алі й наставила ріжки. — Закладаймося! Хто перший знайде торбинку, той найкращий шукач у долині. А хто програє, той скаже це вголос, при всіх.

Аля здивовано кліпнула згори.

— Ну… гаразд, — сказала вона.

— Ой, доню, — похитала головою тітка Фріла й чомусь усміхнулася.

Аля підняла голову над деревами й повільно повела нею: туди, сюди.

— Бачу річку, — казала вона. — Бачу гніздо на скелі. Бачу, як дядько Ріг і тато Рексика сперечаються, хто з них гучніше гарчить… Торбинки не бачу.

А Тріка вже мчала. Плиг через камінь! Шусь під папороть! Бух у цикадові кущі! Шубовсть у струмок — аж бризки до неба.

— Знайшла! — долетіло з кущів. — Ой, ні. Це шишка.

Рексик не біг. Він ішов поволі й дивився під ноги, бо під ногами завжди щось є: камінчик, слід, пір’їнка.

Біля стежки на папороті висів листок. Звичайний зелений листок, тільки весь подряпаний дрібними рисочками.

— Кетцо, — гукнув Рексик, — це не твій?

Кетца прилетіла й ахнула:

— Мій! Лист дядькові Рогу! Значить, торбинка десь близько!

Трохи далі ще один лист застряг на кущі. А ще далі — на гілці, вище за Рексикову голову. Рексик зупинився й насупився. Листи лежали не де попало. Вони лежали біля великих круглих слідів. Таких великих, що Рексик міг би сісти в будь-який, як у ямку.

— Листи падають згори, — промовив Рексик сам до себе. — З високо-високо. А хто сьогодні ходив тут так високо?

Він пішов уздовж слідів. Сліди вели через галявину просто до… Алі. Аля стояла посеред трави, тягла шию до самого лісу й мружилася.

Рексик завагався. А може, не треба? Ще подумають, що він вигадує.

Аж тут — шурх! — згори спурхнув лист і ляпнув його просто по носі.

Рексик задер голову. Високо на Алиній спині, між плечима, гойдалася торбинка з листя. Її ремінець зачепився за горбик на шкірі й тримався міцно-міцно.

— Алю, — гукнув Рексик. — Вона в тебе на спині!

— Де? — Аля крутнула шию ліворуч. Нічого. Праворуч. Нічого. — Я бачу всю долину аж до пагорба, — розгубилася вона, — а власної спини не бачу!

— Магнолія! — заверещала Кетца. — Я тобі махала, а ремінець — чіп! А я й не помітила! А ти ще казала: «Щось лоскоче»!

Вона злетіла на Алину спину й обережно відчепила торбинку.

З кущів вискочила Тріка, мокра, у болоті, з шишкою на ріжку.

— Я майже… — почала вона й замовкла.

Усі дивилися на неї. На торбинку в Кетци. На Алю, яка й досі пробувала глянути собі за плече.

— Ну то хто ж переміг? — спитала тітка Фріла, і очі в неї сміялися.

Тріка відкрила рота. Можна було сказати: «Не рахується! Рексик не закладався!» Можна було сказати: «Торбинка була на Алі, це нечесно!» Тріка постояла, пошкребла ногою землю. А тоді сказала голосно, щоб чула вся долина:

— Я програла. Я бігала швидше за всіх і знайшла тільки шишку. Найкращий шукач у долині — не я.

Її жовтий комірець аж порожевів.

Тітка Фріла засміялася так гучно, що з магнолії знялися всі пташки разом.

— Ма-а-мо! — простогнала Тріка.

Але сказаного назад не забереш, і Тріка це знала.

Кетца тим часом порпалася в торбинці.

— А цей лист, Рексику, той, що впав тобі на ніс, — забирай. Це я сама собі написала. Знаєш, що там? «Кетцо, не загуби торбинку!»

Усі засміялися. Навіть Тріка, трішечки.

Увечері Рексик прийшов додому з подряпаним листком у лапках.

— Чула, чула, — сказала мама, ще й рота він не розтулив. — Тріка програла, а торбинка цілий день каталася на Алі.

— Звідки ти знаєш?

— Мамині вуха чують усе.

— Коли я був такий, як ти, — прогудів тато, — я знайшов торбинку на спині в найбільшого… в найбільшого…

— У найбільшої хмари, — підказала мама. — Я вже чула.

Рексик поклав листок на поличку, поміж смугастим камінчиком, сухим листком і листом із трьома словами. Тоді вмостився в гніздечко й заплющив очі.

Згори видно всю долину, думав він. А дещо видно тільки знизу.