Чому Сонце і Місяць живуть на небі

Давним-давно, коли небо було ще зовсім порожнє, Сонце і Місяць жили на землі. Мали вони хатку з глини під солом’яним дахом, а біля хатки — маленьке подвір’я з двома пальмами.

Сонце було привітне й гостинне. Майже щодня воно ходило до своєї найкращої подруги — Води. Вода жила за горбом, у широкій долині, і щоразу зустрічала гостя радісно: хлюп-хлюп! — і вже біжить хвилями назустріч.

Сиділи вони до вечора. Сонце розповідало новини, Вода дзюркотіла пісеньки, а рибки вистрибували з хвиль, щоб теж послухати.

Та одне Сонце засмучувало.

— Чому ти ніколи не прийдеш до нас? — спитало воно якось. — Я в тебе вже сто разів гостювало, а ти в мене — жодного.

Вода зітхнула так, що аж очерет захитався.

— Я б радо, — сказала вона. — Але ваша хатка мала, а мене багато. Та й не сама я ходжу. Зі мною всі мої: риби, раки, жаби, черепахи і навіть крокодил. Ми вас із дому витіснимо.

— Та ну! — засміялося Сонце. — Якось помістимося.

— Ні-ні, — похитала хвилею Вода. — Хочеш, щоб я прийшла, — збудуй подвір’я велике-превелике. Таке, щоб кінця-краю не видно.

Сонце вернулося додому задумане. На порозі його чекав Місяць.

— Чого невеселе? — спитав він.

Сонце все розповіло.

— То будуймо! — сказав Місяць і закотив рукави.

Зранку взялися до роботи. Місили глину, носили жердини, плели очеретяні мати. Стук-стук — ставили стіни. Шурх-шурх — вкривали дах. Удень Сонце сушило цеглу своїм промінням, а вночі Місяць світив собі сам і працював далі.

Росло подвір’я, росло, аж поки не стало таке, що з одного краю другого не видно. А посередині піднялася хата з високим-високим дахом.

— Ну, — витер чоло Місяць, — тепер хай хоч уся річка приходить.

Сонце побігло до Води.

— Готово! Приходь завтра, ми чекаємо.

Наступного ранку господарі постелили біля воріт новий килимок, наварили каші, розклали на столі солодкі банани. Тільки-но все приготували, як почули: дзюр-дзюр-дзюр…

Біля воріт стояла Вода, а за нею — її мешканці, скільки оком сягнеш.

— Можна заходити? — спитала вона.

— Заходь, заходь! — гукнули Сонце й Місяць.

І Вода полилася в подвір’я. Першими запливли рибки — срібні, червоні, смугасті. Плиг-плиг! — заскакали жаби. Потихеньку повзли черепахи, боком-боком сунули раки. Останнім ліз крокодил. Він чемно витер лапи об килимок, але той одразу намок і поплив.

Невдовзі вода стояла господарям по коліна.

— Ще можна моїм заходити? — спитала Вода.

Сонце й Місяць перезирнулися. Гості ж бо, як не пустити?

— Заходьте, заходьте!

А Вода все прибувала. Тепер вона хлюпала вже по пояс. Жаби повсідалися на стіл і доїдали кашу. Раки поховалися під лавку. Маленька черепашка вмостилася в кошику для хліба й задоволено заплющила оченята.

— Ще можна моїм заходити? — знову спитала Вода.

— Заходьте, заходьте! — відповіли господарі, хоч і трохи тихіше.

Незабаром вода піднялася вище голови. Довелося Сонцю й Місяцю видертися на дах. Сиділи вони там на самому гребені, звісивши ноги, а внизу пропливав крокодил і ввічливо махав хвостом.

— Ще можна моїм заходити? — гукнула Вода знизу.

Сонце глянуло на Місяця. Місяць глянув на Сонце. Хіба ж друзів проганяють?

— Заходьте, заходьте!

І тут вода хлюпнула через дах. Сонцю намокли п’яти, Місяцю — край плаща.

— Ой! — пискнуло Сонце.

Нікуди було діватися. Сонце підстрибнуло — і от дива! — не впало назад, а полетіло вгору. Місяць ухопився за його промінчик і злетів слідом. Вище пальм, вище хмар, вище птахів — аж на саме небо.

Там було просторо, тихо і зовсім сухо. Сонце розправило проміння, Місяць обтрусив плащ.

— А тут нічогенько, — сказав він. — І місця вистачає.

— І видно далеко-далеко, — всміхнулося Сонце.

Глянули вони вниз, а там Вода розлилася широко-широко, і в ній, мов у дзеркалі, відбилися їхні обличчя.

— Я ж казала, що нас багато! — засміялася Вода, і всі її хвилі засміялися разом з нею.

Так Сонце й Місяць і залишилися на небі. Але друзів не забули. Сонце щодня світить Воді, щоб їй було тепло, а ввечері спускається низько-низько й торкається її краєм — ніби на хвилинку забігає в гості. Тоді вода стає рожева й золота.

Місяць приходить уночі. Він тихенько зазирає у кожен ставок, у кожну річку, у кожну калюжку після дощу. Риби сплять, жаби вже не квакають, а Вода ледь чутно хлюпоче йому про те, як минув день.

Сьогодні він теж зазирне — і в ставок за селом, і, може, у твоє вікно. Подивиться, чи всі вкладені, чи всі вкриті. А потім попливе далі по небу, тихий і срібний, аж поки не прокинеться Сонце.