Дванадцять місяців

Жила собі в одному селі дівчинка Марушка. Жила вона з мачухою і з мачушиною донькою Голеною. Голена цілими днями сиділа біля вікна та розчісувала коси, а Марушка носила воду, мела хату, доїла козу й пряла.

Хоч як старалася Марушка, мачуха все бурчала:

— Повільно! Криво! Не так!

А сусіди хвалили: «От яка ласкава дівчина!» Голена від тих слів аж пихкала.

Одного січневого дня, коли за вікном мело й вило, Голена потягнулася на лавці й сказала:

— Хочу фіалок. Пахучих, синеньких.

— Де ж я їх візьму? — здивувалася Марушка. — Надворі сніг по коліна.

— А ти йди в гори й пошукай, — махнула рукою мачуха. — І без фіалок не вертайся!

Грюк! — зачинилися за Марушкою двері.

Ішла вона, ішла. Сніг рипів під ногами: рип-рип. Вітер щипав за щоки, пальці задубіли. Аж бачить — на горі вогник блимає. Подалася Марушка на світло, видерлася на самий верх і завмерла.

Горить там велике вогнище. Довкола лежить дванадцять каменів, а на каменях сидять дванадцять чоловіків. Одні сиві, як зима. Інші молоді й веселі, як весна. Ще інші засмаглі, як літо. А решта рудобороді, як осінь. Вище за всіх сидів найстарший, з білою бородою до пояса й палицею в руці. Це були дванадцять місяців.

Марушка вклонилася:

— Добрі люди, пустіть погрітися біля вогню.

— Грійся, дитино, — кивнув старий. — А чого ти в таку пору ходиш горами?

— Шукаю фіалок.

— Фіалок? У снігу? — підняв брови старий.

— Мачуха звеліла. Без них мені додому не можна, — тихо сказала Марушка.

Старий Січень підвівся і простягнув палицю молодому хлопцеві в зеленій свиті:

— Брате Березню, сідай на моє місце.

Березень сів на найвищий камінь і махнув палицею над вогнем. Полум’я шугнуло вгору — фух! Сніг почав танути: кап-кап. Задзюрчали струмочки, на кущах набубнявіли бруньки. А під кущами — от дива! — зацвіли фіалки, наче хтось синю хустку розстелив.

— Рви швиденько, Марушко, — усміхнувся Березень.

Марушка нарвала цілий оберемок, подякувала всім і побігла додому.

Мачуха відчинила двері — та й рота роззявила. Уся хата запахла весною. Голена вихопила квіти, понюхала й навіть «дякую» не сказала.

Минув день. Голена знову потягнулася:

— Хочу суниць. Червоних, солодких.

— Сестричко, взимку суниці не ростуть, — благала Марушка.

— А ти йди й пошукай! — гримнула мачуха. — І без суниць не вертайся!

Знову Марушка брела снігами, знову побачила вогник на горі. Місяці сиділи на своїх каменях, як і вчора.

— Добрі люди, пустіть погрітися біля вогню.

— Грійся, дитино. А чого шукаєш цього разу?

— Суниць, — зітхнула Марушка.

Січень подав палицю засмаглому хлопцеві з колоском за вухом:

— Брате Червню, сідай на моє місце.

Червень махнув палицею — і вогонь спалахнув так, що аж жаром дихнуло. Сніг зник умить, трава зазеленіла, загули бджоли: дз-з-з. А в траві — червоним-червоно від ягід!

Марушка набрала повний фартух, подякувала і побігла додому.

Мачуха з Голеною їли суниці так, що аж за вухами лящало. А Марушці жодної ягідки не лишили.

На третій день Голена сказала:

— Хочу яблук. Рум’яних, соковитих.

— І без яблук не вертайся! — додала мачуха.

Цього разу Марушка не сперечалася. Закуталася в хустку й пішла в гори. Вогник уже чекав на неї.

— Добрі люди, пустіть погрітися біля вогню.

— Грійся, дитино. Чого ж тепер?

— Яблук, — прошепотіла Марушка.

Січень подав палицю рудобородому чоловікові в іржавій свиті:

— Брате Вересню, сідай на моє місце.

Вересень махнув палицею. Сніг розтанув, ліс укрився жовтим і червоним листям. А посеред галявини виросла яблуня, і на ній висіли яблука, наче ліхтарики.

— Труси, Марушко! — сказав Вересень.

Марушка труснула гілку. Бух! Упало одне яблуко. Бух! — друге.

— Досить, — сказав Вересень. — Бери та йди додому.

Марушка подякувала, вклонилася й побігла.

— Чого тільки два? — накинулася мачуха. — Решту, мабуть, по дорозі з’їла!

— Ні, мені більше не дали, — відповіла Марушка.

Голена надкусила яблуко — гам! Такого солодкого вона ще зроду не куштувала.

— Сама піду, — заявила вона. — Натрушу цілий мішок!

Вдягла теплий кожушок, узяла мішок і подалася в гори. Добралася до вогнища, протиснулася до полум’я й навіть не привіталася.

— Чого тобі тут треба? — спитав Січень.

— Не твій клопіт, дідуню, — фиркнула Голена.

Січень насупився і махнув палицею над головою. Небо враз потемніло. Ву-у-у! — зірвалася хуртовина. Вогнище зникло, місяці теж. Голена закрутилася на місці: де гора, де стежка, де село?

До вечора мачуха чекала доньку. А тоді подумала: «Мабуть, яблук там стільки, що й відірватися не може. Піду й собі натрушу!» Накинула кожух, ухопила ще один мішок — і теж подалася в гори. Та хуртовина закрутила й мачуху.

Марушка того вечора не лягала. Розпалила піч, поставила на вікно свічку, щоб її видно було здалеку, і раз у раз визирала надвір.

А надворі вила хуртовина. Минула ніч, минув день. Свічка догоріла, і Марушка поставила нову. Та ніхто так і не постукав у двері.

Не вернулися додому ні мачуха, ні Голена. Загубилися вони в тій хуртовині, і більше їх ніхто не бачив.

Лишилася Марушка в хатці сама. Так само носила воду, мела хату, доїла козу й пряла. Тільки тепер ніхто не бурчав: «Повільно! Криво! Не так!»

Минули роки. Марушка виросла, і посватався до неї добрий, працьовитий хлібороб із того ж села. Зажили вони дружно й щасливо.

А місяці й далі ходили по колу, кожен у свою пору. Березень приносив їй фіалки, Червень — суниці, Вересень — яблука. І Марушці завжди було досить.