Ялинка

Далеко в лісі, на сонячній галявині, росла собі маленька Ялинка. Сонце її гріло, вітерець гойдав, а довкола стояли високі ялини й сосни, її старші подруги. Здавалося б, живи й радій. Та Ялинці все було не те.

— Ох, коли б мені швидше вирости! — зітхала вона. — Стати високою-високою, як вони!

Улітку до лісу приходили сільські діти по суниці. Вони сідали біля Ялинки з повними кошиками й казали:

— Ой, яка маленька ялиночка! Яка гарнюня!

А Ялинка тільки наїжачувала голочки. Не хотіла вона бути ні маленькою, ні гарнюнею. Вона хотіла бути великою.

Взимку, коли галявину засипало снігом, прибігав заєць. Плиг — і перестрибнув просто через Ялинку, наче через купинку! Ох, як їй було прикро! Минула одна зима, друга, а на третю Ялинка так підросла, що заєць мусив оббігати її збоку.

«Рости, рости, стати великою й старою — що може бути краще на світі!» — думала Ялинка.

Щоосени до лісу приходили лісоруби. Тюк-тюк! — дзвеніли сокири, і найвищі дерева з тріском падали на землю. Їм обтинали гілля, клали на вози й кудись везли.

— Куди? — тривожилася Ялинка. — Що з ними буде?

Навесні прилетів лелека, і Ялинка спитала його. Лелека подумав і кивнув довгим дзьобом:

— Здається, знаю. Коли я летів з Єгипту, то бачив у морі нові кораблі. А на них — високі щогли, що пахли ялиною. Стояли такі гордовиті!

— Ох, коли б і мені вирости й попливти морем! А яке воно, те море?

— Довго розповідати, — клацнув дзьобом лелека й полетів собі далі.

А сонячні промінці гладили Ялинку по гілочках і шепотіли:

— Радій своїй молодості! Радій, що ростеш, що ти жива й зелена!

Вітер цілував її, роса вмивала її щоранку. Та Ялинка не слухала. Вона чекала.

Перед Різдвом лісоруби рубали зовсім молоді деревця, деякі навіть менші за Ялинку. Гілок їм не обтинали, а цілими клали на сани й везли з лісу.

— Куди ж їх? — дивувалася Ялинка.

— Ми знаємо! Ми знаємо! — зацвірінькали горобці. — Ми зазирали в міські вікна! Їх ставлять посеред теплої кімнати й чіпляють на них золоті яблука, медяники, іграшки і багато-багато свічок!

— А потім? — аж затремтіла Ялинка. — Що потім?

— Більше ми нічого не бачили. Але було чудово!

«Може, і мені таке випаде? — думала Ялинка. — Це ж іще краще, ніж плисти морем! Ох, коли б уже Різдво! Так нудно тут стояти».

— Радій нам, — шепотіли промінці. — Радій тут, на волі.

Але Ялинка не раділа. Вона росла й росла, зелена-зелена, і люди, проходячи повз, казали: «Яке гарне деревце!»

І от на наступне Різдво сокира цюкнула саме біля неї. Тюк! — Ялинка хитнулася й лягла на сніг. І тут уперше їй стало сумно. Вона більше не побачить рідної галявини, старших подруг, кущиків, а може, й пташок. Зовсім не так вона уявляла своє щастя.

Ялинку привезли до міста, у великий дім, і поставили у світлій залі, у діжку з піском, обгорнуту зеленою тканиною. Служниці й панночки весело заходилися її прикрашати. На гілочки повісили сіточки з цукерками, позолочені яблука й горіхи, ляльок, зовсім як живі люди, — таких Ялинка зроду не бачила. Причепили десятки маленьких свічок — червоних, білих, блакитних. А на самий верх поставили велику зірку із золотої мішури.

«Ох, швидше б уже вечір! — думала Ялинка. — Може, з лісу прийдуть подивитися на мене? А може, горобці заглянуть у вікно?» Від нетерпіння в неї аж кора заболіла, а для дерев це те саме, що для нас головний біль.

Аж ось засвітили свічки, і двері — навстіж! Діти влетіли до зали, а дорослі ледве за ними встигали. Малеча завмерла на мить, а тоді як закричить, як затупотить! Діти водили хоровод довкола Ялинки, аж гілочки дзвеніли.

Одна свічка полоскотала зелену гілочку, і панночки швиденько її загасили.

Потім дітям дозволили розібрати ласощі. Ох і зчинилася весела метушня! Цукерки, яблука, горіхи — усе вмить опинилося в маленьких кишенях. «Що це вони роблять?» — дивувалася Ялинка. Та на неї вже ніхто не дивився, хіба що стара няня, яка шукала між гілок, чи не лишився де забутий пряник.

— Казку! Казку! — загукали діти й потягли до Ялинки товстенького дядечка.

Він сів під нею й спитав:

— Яку ж вам: про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, що впав зі сходів, а все одно одружився з принцесою?

— Про Іведе-Аведе! — кричали одні.

— Про Клумпе-Думпе! — кричали другі.

Дядечко розповів про Клумпе-Думпе. А Ялинка стояла тихо-тихо й слухала: у лісі таких історій ніхто не розповідав. «Клумпе-Думпе впав зі сходів, а все одно дістав принцесу! — думала вона. — Так, мабуть, і буває на світі. Хто знає, може, і я впаду зі сходів і дістану принцесу!» І вона повірила, бо дядечко був такий поважний.

«Завтра мене знову прикрасять, — мріяла Ялинка вночі. — І знову будуть свічки, і знову казка».

Уранці прийшли служниці. «Ну, починається!» — зраділа Ялинка. Але її потягли сходами нагору, на горище, і поставили в темний куток, куди не заглядав денний світ.

— Що б це означало? — дивувалася Ялинка. — Що я тут робитиму?

Минали дні й ночі. Ніхто не приходив, а як і приходив, то лише поставити в куток якусь скриню. Про Ялинку наче забули.

«Мабуть, надворі зима, — міркувала вона. — Земля тверда, засніжена, мене не можуть посадити. От і лишили тут до весни. Які турботливі люди! Тільки тут так темно й самотньо. Навіть зайчика немає… А як гарно було в лісі, коли лежав сніг і заєць плигав через мене! Тоді мені це не подобалося…»

— Пі-пі! — пискнуло щось, і з-під дошки виглянуло мишеня. А за ним — друге.

Вони обнюхали Ялинку й шмигнули між гілками.

— Страшенно холодно! — сказали мишенята. — А біля тебе добре, правда, стара Ялинко?

— Я зовсім не стара! — образилася вона. — Є багато дерев, набагато старших за мене.

— А звідки ти? Що ти знаєш? — допитувалися мишенята. Їм страх як кортіло послухати.

І Ялинка розповіла про ліс: про сонце, про пташок, про зайця. Мишенята слухали, затамувавши подих.

— Скільки ж ти бачила! Яка ти була щаслива!

— Щаслива? — перепитала Ялинка й задумалася. — А й справді… Гарні то були часи.

Потім вона розповіла про Святвечір, про ласощі й свічки, про Клумпе-Думпе. Наступної ночі мишенят прийшло четверо, а тоді ще більше. І щоразу Ялинка згадувала щось нове, і їй самій ставало дивно: як вона раніше цього не помічала?

Одного разу прийшли й два щури. Вислухали про Клумпе-Думпе й позіхнули.

— А ти не знаєш казки про сало? Або про лойові свічки? Про комору?

— Ні, — сказала Ялинка.

— Ну й нудно, — буркнули щури й подалися геть.

Після того й мишенята стали приходити дедалі рідше, а згодом і зовсім перестали.

— А як добре було, коли вони сиділи довкола й слухали! — зітхнула Ялинка. — Тепер і це минуло. Ну нічого: коли мене винесуть звідси, я вже вмітиму радіти.

Навесні на горище прийшли люди й витягли Ялинку на подвір’я. Ох, яке ж там було сонце! Цвіли троянди, пахли липи, щебетали ластівки.

— Тепер я заживу! — зраділа Ялинка й розправила гілки.

Та гілки були жовті й сухі. Її поклали в куток двору, серед бур’яну й кропиви. А на верхівці досі виблискувала золота зірка.

На подвір’ї гралися діти, ті самі, що на Святвечір водили довкола неї хоровод. Наймолодший хлопчик підбіг і зняв зірку.

— Дивіться, що лишилося на старій ялинці!

Ялинка подивилася на квіти в саду, тоді на свої пожовклі гілки. І згадала свою галявину, і Святвечір, і мишенят, що так радісно слухали про Клумпе-Думпе.

— Минуло, усе минуло, — прошелестіла вона. — Чому ж я не раділа, коли могла?

Прийшов наймит, порубав Ялинку на дрова й підклав під великий казан. Весняний ранок ще був прохолодний, і діти прибігли погрітися біля вогню. Ялинка розгорілася ясно й тепло й востаннє зігріла їм руки. Вона потріскувала: трісь! трісь! І з кожним тріском згадувала: літній день у лісі, зимові ночі, коли над галявиною сяяли зорі, Святвечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона чула й уміла розповісти.

А на грудях у наймолодшого хлопчика сяяла золота зірка — та сама, яку Ялинка носила свого найщасливішого вечора. Хлопчик дивився на вогонь, і зірка мерехтіла разом із полум’ям. Він нічого не чекав. Йому було добре просто зараз.