Сніговик

Зима того року видалася морозна-премороза. Діти скотили посеред подвір’я три снігові кулі, поставили одну на одну, от і сніговик. Очі йому зробили з двох уламків червоної черепиці, а рот зі шматка старих граблів. А щоб не похилився, всередину встромили стару залізяку, яку знайшли в коморі.

— Ой, як добре! — промовив сніговик, щойно діти побігли додому вечеряти. — Мороз аж рипить у мені!

Над парканом висіло величезне червоне коло й дивилося просто на нього.

— А ти чого витріщаєшся? — сказав йому сніговик. — Думаєш, я кліпну? Не діждешся!

Кліпати він, правду кажучи, однаково не вмів.

— Гарр-гав! — захрипів хтось біля сараю.

То був старий дворовий пес Сірко. Він сидів на ланцюгу біля будки, сивий і кудлатий.

— Сонце тебе бігати навчить, — сказав пес. — Торішнього сніговика навчило, і позаторішнього. Пробіг собі, та й нема.

— Нічого не второпаю, — здивувався сніговик. — Оте червоне навчить мене бігати?

Аж тут червоне коло пірнуло за паркан, а з другого боку випливло інше: кругле, біле, спокійне.

— Ага, втекло! — зрадів сніговик. — Злякалося мене! А тепер з того боку виглядає, і вже бліде!

— То не сонце, то місяць, — буркнув Сірко. — Ти, бачу, зовсім нічого не знаєш. Нічого, дізнаєшся. А погода скоро зміниться. У мене ліва задня лапа ниє, вона завжди знає.

Пес заліз у будку, покрутився і заснув. А сніговик стояв і думав, що таке «змінитися» і звідки про це знає лапа.

Уранці світ став срібний. За ніч ліг іній, і кожна гілочка в саду вкрилася білим пухом, наче хтось обвів її тонким пензликом. Сонце блиснуло, і все засяяло, заіскрилося, ніби сад обсипали цукром.

Повз хвіртку йшли двоє: дівчина в хутряній шапочці й хлопець у довгому кожусі.

— Яка краса! — ахнула дівчина. — І сніговик який гарний!

Вони засміялися, кивнули сніговикові й пішли далі, рипаючи чобітьми.

— Хто це такі? — спитав сніговик у пса. — Ти їх знаєш?

— Аякже, — позіхнув Сірко. — Вона мене гладила, а він кісточку давав. Таких я не кусаю.

— А вони теж сніговики?

— Ой, лишенько, — зітхнув пес. — Ні, звісно. Вони живуть у хаті.

Сніговик хотів спитати, що таке «хата», та раптом помітив щось дивне. Внизу, під самим ґанком, світилося маленьке віконце. За ним щось жовтогаряче миготіло й гуло, і навіть звідси здавалося, що воно тепле-тепле.

— Що то таке? — прошепотів сніговик. — Там, у віконці?

— Піч, — сказав Сірко, і голос у нього став м’якший. — Я там жив, коли був цуценям. Малесеньким, отаким-о. Спав на килимку біля печі, і було мені так тепло, що аж лапки сіпалися уві сні. Мене годували, гладили, носили на руках.

— А чого ж ти тепер тут?

— Виріс, — пес почухав вухо. — А якось малий панич забрав у мене кісточку. Мою власну! Я його хап за штанину! Не боляче, тільки налякав. Отож мене й виселили надвір, на ланцюг. Відтоді й голос захрип.

Сніговик слухав і не зводив очей з віконця. Усередині в нього щось дивно тенькнуло.

— Я хочу туди, — сказав він. — До печі. Хоч би трішечки постояти поруч.

— Тобі не можна, — гавкнув Сірко. — Станеш біля печі, і плюх! Самі калюжі.

— Однаково хочу, — тихо відповів сніговик. — Сам не знаю чому. Ніби там мені й місце.

Цілий день сніговик дивився на віконце. І ввечері дивився, коли піч світилася ще яскравіше. І вночі, коли місяць ішов над дахом. Йому навіть снилося (якщо сніговики сплять), що він стоїть біля печі, а вона гуде: «Ходи ближче, ходи ближче».

А тоді погода і справді змінилася. Подув м’який вітер, з даху закапало: кап, кап, кап. Сніг на подвір’ї посірів і просів.

— Ну от, — сказав Сірко. — Казав же я, лапа знає.

Сніговик нічого не відповів. Він стояв і дивився на віконце. Ставав дедалі тоншим, а посмішка з граблів трохи з’їхала набік. Сонце вже не здавалося йому ворогом: воно гріло, наче та піч. Сніговикові було тепло-тепло, і він подумав: «От воно яке, тепло. Як добре».

Одного ранку щось тихенько бухнуло, і сніговика не стало. На тому місці лишилася мокра купка снігу, два уламки черепиці й шматок граблів. А посередині стирчала стара залізна коцюба, та сама, яку діти тоді знайшли в коморі.

— Он воно що! — сказав Сірко і довго дивився на коцюбу. — Тепер ясно, чого він до печі рвався. У нього всередині коцюба сиділа. А коцюбі де місце? Біля печі.

Вибігли діти, побачили калюжу й спершу засмутилися. Найменша навіть шморгнула носиком.

Старший брат підняв залізяку, обтрусив з неї сніг і здивувався:

— Та це ж коцюба! Віднесу до печі, там їй місце.

А сестричка вже й забула плакати: під парканом із-під снігу визирнув перший пролісок. Вона витерла носа рукавичкою й усміхнулася.

Сірко дивився, як коцюбу несуть до хати, аж поки за нею не зачинилися двері.

— Ну от і все, — тихо сказав він. — Минулося.

З даху капало, горобці цвірінькали, діти бігали подвір’ям і гукали весну. Про сніговика вже ніхто й не згадував. Скінчилася зима, а з нею і сніговикова історія.