Чому ялина й сосна завжди зелені

Настала осінь. Подув холодний вітер, і пташки зібралися в теплі краї.

— Летімо, летімо на південь! — гукали вони одна одній.

Та одна маленька пташечка полетіти не могла. Вона поранила крильце, і воно ніяк не хотіло махати. Пташки полетіли, а вона лишилася в лісі сама.

— Скоро зима, — пискнула пташечка. — Попрошуся до дерев. Хтось мене та й прийме.

Плиг-плиг — пострибала вона до берези. Береза стояла біла, у золотому листі.

— Берізко-берізко, пусти мене зимувати! Крильце болить, полетіти не можу.

— Ой ні, — зашелестіла береза. — У мене свої пташки є. Їм я й допомагаю.

Пташечка зітхнула й пострибала далі. Плиг-плиг — аж ось великий дуб.

— Дубе-дубе, пусти мене зимувати! Крильце болить, полетіти не можу.

— Ще чого! — загудів дуб. — Ти мені всі жолуді поклюєш. Іди собі.

Плиг-плиг — аж ось верба над річкою.

— Вербо-вербо, пусти мене зимувати! Крильце болить, полетіти не можу.

— Ми з чужими не розмовляємо, — сказала верба й відвернула гілки до води.

Зовсім засмутилася пташечка. Сіла на холодну землю, настовбурчила пір’ячко. А кругом темніє, а кругом холоднішає.

Аж раптом хтось гукнув:

— Пташечко! Іди-но сюди!

Це була ялина, темно-зелена, уся в м’яких голочках.

— Живи на моїй гілці, — сказала ялина. — Вона в мене найтепліша.

Пташечка вибралася на гілку й сховалася між голочками. Ой, як тепло!

Рип-рип — схилилася до них висока сосна.

— Ялина тебе зігріє, а я затулю вас обох від Північного Вітру.

А внизу заворушився маленький ялівець.

— Ялина зігріє, сосна затулить, а я… а я цілу зиму годуватиму тебе ягідками! — І показав свої синенькі ягідки.

— Дякую! Дякую! Дякую! — защебетала пташечка всім трьом.

Тієї ж ночі до лісу прилетів Північний Вітер. Холодний-холодний, аж свистить: «Ууу!» А за ним ішов Морозний Король, високий, у білій шубі, з бородою з інею і короною з бурульок. Де він ступав, там тихо дзвенів сніг.

— Королю, — прошумів Вітер, — можна мені торкнутися кожного листочка в лісі?

Морозний Король подивився навкруги. Побачив березу, дуба й вербу. А тоді побачив ялину, сосну й маленький ялівець, а серед гілок — пташечку, що спокійно дрімала в теплі.

— Торкайся, — сказав Король. — Та не всіх. Ті дерева, що були добрі до пташечки, хай лишаються зелені. Їхніх голочок не чіпай.

Фу-у-у! — дмухнув Вітер. Посипалося жовте листя з берези, руде — з дуба, сріблясте — з верби. Голі стояли вони до самої весни.

А ялина, сосна й ялівець лишилися зелені-зелені, наче й не зима.

Пташечка всю зиму жила в теплі, клювала ягідки й слухала, як Вітер гуде десь далеко, за сосною.

Відтоді так і повелося. Щоосені береза, дуб і верба скидають листя, а ялина, сосна й ялівець стоять зелені навіть у найлютіший мороз. Бо хто в холод зігрів маленького, того й мороз не роздягає.