Рексик і загублене яйце

Одного ранку Рексик із мамою прийшли до річки ловити рибу. Мама зайшла на мілину, а Рексик ходив по піску й дивився під лапи. Він завжди помічав те, чого не бачать інші.

Аж бачить: від води до сухого піску тягнеться дивний слід. Ніби хтось повільно повз, широко розставивши лапки. А там, де слід закінчувався, з піску визирало щось біле.

— Камінчик? — прошепотів Рексик.

Він обережно розгріб пісок. Ні, не камінчик. Яйце! Маленьке, кругле, тепле від сонця. І зовсім-зовсім саме.

— А де ж твоя мама? — спитав Рексик.

Яйце мовчало.

Туп-туп-туп! — берегом уже бігла Тріка.

— Що знайшов, Сумнівайку?

— Яйце. Хтось його загубив.

— То покотімо його до мене додому! — Тріка вже нахилила ріжки. — Спершу роблю, а тоді думаю!

— А може, не треба? — злякався Рексик. — Раптом воно трісне?

Тріка зупинилася. Подумала. І цього разу погодилася.

Вони вкрили яйце м’якими листками папороті. Рексик сів з одного боку, Тріка — з другого. Двоє вартових.

Аж тут повільно-повільно суне берегом бабуся Анкі. На спині в неї гойдається квітка.

— Бабусю, обережно! Тут яйце!

— Що? Кайце? — Анкі приклала лапу до вуха. — А, яйце! То, мабуть, моє. Я колись теж несла яйце… Чи то була шишка?

Вона махнула хвостом-булавою — бух! — і кущ папороті ліг на пісок. Рексик і Тріка затулили яйце собою.

— Ні, моє було більше, — пробурмотіла бабуся. — Чи менше? Хтозна. — І посунула далі.

З річки вийшла мама.

— Я вже знаю, — сказала вона, хоч Рексик ще й рота не розтулив. — Мамині вуха чують усе.

— Мамо, чиє воно? Що з ним робити?

— Просто чекати. Яйцю потрібні теплий пісок і тиша. Ти теж колись сидів у яйці, отакий крихітний. Усі динозаври вилуплюються з яєць.

— Я? У яйці? — Рексик аж роззявив рота.

І вони чекали. День, і ще день, і ще багато-багато днів. Щоранку Рексик і Тріка прибігали до річки, поправляли листя й шепотіли:

— Тук-тук, хто там у яйці?

Яйце мовчало.

Аж одного ранку — трісь! Тріка аж підскочила. Трісь-трісь! У шкаралупці з’явилася дірочка, а з дірочки — крихітний носик. Потім лапка. Потім… панцирик!

— Черепашка! — ахнула Тріка.

— То це її мама залишила слід, — прошепотів Рексик. — Вона прийшла з річки, сховала яйце в пісок і повернулася у воду.

Черепашка була менша за Рексиків пальчик. Вона кліпнула, понюхала повітря — і почовгала просто до води. Шур-шур по піску.

— Зачекай! — гукнув Рексик. — Це ж ми тебе стерегли!

Та черепашка не озирнулася. Хлюп! — і тільки кола по воді.

Рексик довго дивився на річку.

— Вона навіть не попрощалася, — тихо сказав він.

— Зате вона ціла, — Тріка легенько штурхнула його ріжком. — Якби я тоді покотила яйце, ще невідомо, що було б. Добре, що ти в мене Сумнівайко.

Рексик усміхнувся — трошки сумно і трошки гордо. Він підібрав із піску шматочок шкаралупки.

Увечері Рексик поклав шкаралупку на свою поличку, поряд з іншими скарбами, і заліз у гніздечко.

— Мамо, — прошепотів він, — вона мене не пам’ятатиме.

— Зате ти її пам’ятатимеш, — сказала мама й поправила листя на гніздечку. Так само, як він поправляв листя на яйці.

Рексик позіхнув і заплющив очі.