Мурахи і Коник
Усе літо мурахи носять зерно, а Коник лише грає на скрипочці. Та ось приходить зима, і голодний Коник стукає до мурашника.
- Трохи сумно
- Трохи небезпечно
Жили собі на теплій галявині мурахи — маленькі, руді, працьовиті. А поруч, у високій траві, жив зелений Коник.
Було літо. Сонечко гріло, ромашки цвіли, а мурахи бігали стежкою туди й назад. Кожна несла зернятко, а дехто й більше за себе!
— Зернятко до зернятка — буде повна хатка! — приказували мурахи.
А Коник сидів на травинці й грав на скрипочці:
— Тринь-тринь! Тринь-тринь!
— Конику, ходи до нас! — гукнула найменша мурашка. — Допоможи зерно носити.
— Ой, не хочу, — засміявся Коник. — Глянь, яке небо синє! Нащо мені те зерно? Я співатиму.
— А взимку що їстимеш?
— Зима ще далеко-далеко! — махнув лапкою Коник. І знову: тринь-тринь!
Настала спека. Мурахи тягли зерно, аж спинки блищали. А Коник лежав у затінку під лопухом.
— Та відпочиньте ви! — гукнув він. — Послухайте краще мою нову пісеньку!
— Ніколи, Конику, — пропихтіла найменша мурашка й побігла далі. — Зернятко до зернятка — буде повна хатка!
Минув день, минув тиждень, минуло все літо. Мурахи носили, а Коник співав. Мурахи носили, а Коник співав.
Пожовкло листя. Подув холодний вітер — ш-ш-ш! А тоді — пух, пух — посипався сніг.
Мурахам у мурашнику тепло. Комори повні. Одного ясного дня вони винесли трохи зерна на сонечко, щоб просушити.
Аж тут — шкряб-шкряб по снігу — шкандибає Коник. Крильця тремтять, вусики обвисли, животик бурчить. Він хотів заграти, щоб зігрітися, та лапки так задубіли, що скрипочка тільки рипнула: «Ри-и-ип».
— Мурашки, любі, — прошепотів він. — Дайте мені хоч одне зернятко. Я такий голодний!
Мурахи відклали зерно й подивилися на нього.
— А що ти робив улітку? — спитала найстарша мурашка.
— Я? Співав! Цілісіньке літо співав. Мені ніколи було зерно носити.
Найстарша мурашка похитала головою.
— Ми влітку носили, а ти співав. Наше зерно — для наших діток, його ледь-ледь вистачить до весни. Хто літо проспівав, у того взимку лапки порожні.
Найменша мурашка згадала, як кликала Коника на стежку, коли ще цвіли ромашки. Вона зітхнула, але нічого не сказала.
Коник постояв, переступив з лапки на лапку та й пішов собі по білому снігу. Скрипочку він ніс під пахвою, і цього разу вона мовчала.
