Курочка Ряба

Жили собі дід та баба. І була в них курочка ряба: сіренька, у білі цяточки, з червоним гребінцем.

Якось посиділа курочка на соломі в куточку, а тоді як закудкудаче:

— Кудкудак! Кудкудак! Знесла яєчко!

Прибіг дід, прибігла баба. Дивляться — а яєчко не просте, а золоте. Блищить, аж оченята мружаться.

— От дива! — каже дід. — А що ж там усередині?

Узяв дід ложку та й б’є: тук-тук! Бив-бив — не розбив.

— Дай-но я, — каже баба. Узяла качалку та й б’є: тук-тук! Била-била — не розбила.

Поклали вони яєчко на стіл, сіли на лаву відпочити. Аж тут — шусть! — біжить мишка. Пробігла по столу, хвостиком махнула — яєчко покотилося, впало — дзень! — і розбилося.

Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, а ворота — рип-рип! — скриплять.

Прилетіла сорока, сіла на тин:

— Ворота, ворота, чого ви скрипите?

— Як же нам не скрипіти? Знесла курочка ряба золоте яєчко. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. А мишка бігла, хвостиком махнула — яєчко впало й розбилося. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, ворота скриплять.

Сорока як почула — настовбурчила пір’ячко, стала кругла, мов клубочок: стре-ке-ке!

А старий дуб над тином питає:

— Сороко, сороко, чого ти настовбурчилась?

— Як мені не настовбурчитись? Знесла курочка ряба золоте яєчко. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. А мишка бігла, хвостиком махнула — яєчко впало й розбилося. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, ворота скриплять, а сорока настовбурчилась.

Дуб зітхнув — шу-шу-у — та й скинув усе листя. Стоїть, тільки гілочки стирчать.

Іде баран, дивується:

— Дубе, дубе, де ж твоє листя?

— Як мені листя не скинути? Знесла курочка ряба золоте яєчко. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. А мишка бігла, хвостиком махнула — яєчко впало й розбилося. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, ворота скриплять, сорока настовбурчилась, а дуб листя скинув.

Баран похнюпився, опустив роги аж до трави: ме-е-е…

Прийшов він до криниці напитися, а криниця питає:

— Бараночку, чого ти похнюпився?

— Як мені не похнюпитись? Знесла курочка ряба золоте яєчко. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. А мишка бігла, хвостиком махнула — яєчко впало й розбилося. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, ворота скриплять, сорока настовбурчилась, дуб листя скинув, а баран похнюпився.

Криниця й затихла: ні хлюп, ні плюсь. Вода стоїть тихо-тихо.

Прийшла дівчина з відрами по воду:

— Криниченько, чого ти мовчиш?

— Як мені не мовчати? Знесла курочка ряба золоте яєчко. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. А мишка бігла, хвостиком махнула — яєчко впало й розбилося. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, ворота скриплять, сорока настовбурчилась, дуб листя скинув, баран похнюпився, а криниця затихла.

Дівчина як почула — відра бряк на траву! — і бігом у село.

Біжить і гукає на всю вулицю:

— Ой люди, слухайте! Знесла курочка ряба золоте яєчко!

Збіглися сусіди, слухають, ахають, хтось уже й носа витирає. А мишка вистромила зі шпарки носик, поворушила вусиками та й думає: «Ну й дива. Самі ж били-били, щоб розбити. То чого ж тепер усі плачуть?»