Хлопчик, який кричав «Вовк!»
Пастушок двічі жартома кличе людей рятувати овечок від вовка, а коли вовк приходить насправді, йому вже ніхто не вірить.
- Трохи страшно
- Сумно
- Трохи небезпечно
Жив собі в селі під горою хлопчик-пастушок. Щоранку він виганяв на луг овечок — білих, кучерявих, із дзвіночками на шиях.
Овечки щипали травичку: хрум-хрум. Дзвіночки дзеленчали: дзень-дзелень. А хлопчикові було нудно-пренудно.
— Хоч би щось сталося! — зітхнув він.
Аж тут він вигадав жарт. Виліз на великий камінь і закричав щосили:
— Вовк! Вовк! Рятуйте!
У селі всі покинули свої справи. Коваль — молот, бабуся Ганна — граблі, дядько Остап — відро з водою. Схопили кийки та й побігли на луг, аж захекалися.
— Де вовк? — питають.
А хлопчик качається в траві й регоче:
— Нема вовка! Я пожартував!
Люди похитали головами й пішли назад.
— Нічого собі жарти, — буркнув дядько Остап.
Минуло кілька днів. Хлопчикові знову стало нудно. Він знову виліз на камінь:
— Вовк! Вовк! Рятуйте!
І знову люди прибігли. Бабуся Ганна аж хустку загубила, поки бігла.
— Де вовк?
— Нема! — сміється хлопчик. — Я знову пожартував!
Цього разу ніхто не всміхнувся. Бабуся підняла хустку, пов’язала її й тихо сказала:
— Ой, гляди, хлопче. Колись покличеш — а ніхто не прийде.
Хлопчик тільки плечима знизав.
А надвечір, коли сонце сідало за гору, у кущах щось зашурхотіло. Шурх-шурх. Хлопчик обернувся — і завмер. З-за кущів виглядали сірі вуха. Потім жовті очі. Потім довгий сірий хвіст.
Це був вовк. Справжній.
Овечки забекали — бе-е-е! — і кинулися врізнобіч.
Хлопчик скочив на камінь і закричав так, як ще ніколи не кричав:
— Вовк! Вовк! Рятуйте! Цього разу правда!
У селі почули. Коваль підвів голову від ковадла. Бабуся Ганна визирнула з-за тину. Дядько Остап поставив відро.
— Знову жартує, — махнув рукою коваль.
— Хай собі кричить, — додав дядько Остап.
І ніхто не прийшов.
— Вовк! — кричав хлопчик. — Ну будь ласка! Вовк!
А вовк тим часом гасав по лугу. Овечки розбігалися хто куди: одна в ярок, друга в ліс, третя аж за річку. А вовк гнав їх усе далі й далі, у темний ліс. Дзвіночки дзеленчали тихіше, ще тихіше… і затихли.
Коли стемніло, хлопчик прибіг у село весь у сльозах.
— Чому ви не прийшли? Там був вовк! Справжній!
Люди вийшли з хат із ліхтарями. Шукали овечок до самої ночі: і в ярку, і в лісі, і за річкою. Та знайшли тільки один дзвіночок у траві. Овечки так і не повернулися.
Бабуся Ганна погладила хлопчика по голові.
— Ми тобі вірили, — сказала вона. — Двічі вірили. А втретє вже не змогли.
Хлопчик стиснув у долоні холодний дзвіночок. Кричати йому більше не хотілося. Тепер треба було, щоб люди знову йому повірили. А це куди важче, ніж крикнути «Вовк!».
