Колобок
Рум’яний Колобок утік від діда й баби, від Зайчика, Вовка й Ведмедя, та хитра Лисичка зловила його на солодку похвалу.
- Трохи страшно
- Сумно
- Небезпечно
Жили собі дід та баба. Одного ранку дід і каже:
— Бабо, спекла б ти колобка!
— Та з чого ж? Борошна нема, — зітхнула баба.
— А ти помети в коморі, пошкреби в скрині, от і назбирається.
Баба помела віником у коморі, пошкребла в скрині — і набрала дві жмені борошна. Замісила тісто на сметані, скачала кругленького колобка та й спекла в печі. Вийшов він жовтий, рум’яний, як сонечко. Поклала баба колобка на вікно — хай вистигає.
Лежить Колобок, лежить та й думає:
— Чого це я маю тут холонути? Світ он який великий!
Плиг з вікна на ґанок, з ґанку на травичку — і покотився стежкою. Котиться, котиться, аж назустріч Зайчик.
— Колобку, Колобку, я тебе з’їм!
— Не їж мене, Зайчику, краще послухай, яку я пісеньку знаю! — І заспівав:
«Я Колобок, рум’яний бок! Мене баба місила, у печі рум’янила. Я від діда покотився, я від баби покотився, і від тебе, Зайчику, покочуся!»
Зайчик аж рота роззявив. А Колобок — круть! — і тільки його й бачили.
Котиться він лісом, аж назустріч Вовк.
— Колобку, Колобку, я тебе з’їм!
— Не їж мене, Вовчику, краще послухай! — І заспівав ще гучніше:
«Я Колобок, рум’яний бок! Я від діда покотився, я від баби покотився, від Зайчика покотився, і від тебе, Вовче, покочуся!»
Та й покотився, тільки пилюка закурілася.
— Ох і спритний же я! — радіє Колобок.
Аж тут — трісь, трісь гілки! — суне Ведмідь.
— Колобку, Колобку, я тебе з’їм!
— Де тобі, Ведмедю! Послухай-но краще! — І знову за своє:
«Я Колобок, рум’яний бок! Я від діда покотився, я від баби покотився, від Зайчика покотився, від Вовка покотився, і від тебе, Ведмедю, покочуся!»
Поки Ведмідь чухав потилицю, Колобка вже й слід простиг.
— Ніхто мене не впіймає! — підстрибує Колобок. — Ніхто-ніхто!
Котиться він далі, аж вибігає назустріч Лисичка — руденька, хвіст пухнастий, оченята хитрі.
— Ой, який гарний Колобочок! Який рум’яний! А кажуть, ти ще й співаєш, як ніхто в лісі?
Колобок аж засяяв. Ніхто ще його так не хвалив! Він набрав повні груди повітря і заспівав:
«Я Колобок, рум’яний бок! Я від діда покотився, я від баби покотився, від Зайчика, від Вовка, від Ведмедя покотився, і від тебе, Лисичко, покочуся!»
— Ах, як гарно! — Лисичка приклала лапку до вушка. — Тільки я вже старенька, недочуваю. Сядь мені на носик та заспівай ще разочок.
Колобок плиг їй на носик — і знову за пісеньку.
— Ой, Колобочку, ще трішечки ближче! — солодко попросила Лисичка. — Сядь мені на язичок та заспівай востаннє.
Колобок аж надувся від гордощів. Хіба ж можна не заспівати, коли так гарно просять? Плиг на язичок, а Лисичка — гам! — та й з’їла його.
Так і не доспівав Колобок свою пісеньку. Від діда втік, від баби втік, від Зайчика, Вовка й Ведмедя втік, а від солодкої похвали — не втік.
