Рексик, Тріка і зорепад

Того вечора в Папоротевій долині вечеряли біля річки. Тато Рексика наловив риби, мама розклала її на широкому листі, а Тріка, яка прийшла в гості, хрумала свої папороті. Над водою вже загорялися перші зірки.

— Коли я був такий, як ти, — сказав тато й облизнувся, — я впіймав падучу зірку!

— Справжню? — Тріка аж перестала жувати.

— Справжнісіньку! Вона летіла-летіла, а я — хоп! — і впіймав. Сиділа в мене на лапі, блимала та лоскотала.

— А де ж вона тепер? — спитав Рексик.

Тато почухав надбрівний гребінь.

— Е-е… вранці полетіла собі. Зірки, знаєш, не люблять довго сидіти на лапі.

Мама нічого не сказала, тільки всміхнулася в бік річки.

Тріка схопилася на ноги:

— Я теж упіймаю! Рексику, ходімо вночі на Круглий пагорб! Звідти небо найближче!

— Уночі? — Рексик глянув на темні папороті. — А може, не треба?

— Ох ти ж Сумнівайко!

— Сьогодні якраз буде зорепад, — спокійно мовила мама. — Тітка Фріла вже дозволила, я з нею ще вдень домовилася.

— А звідки ви знали, що я попрошуся? — розтулила рота Тріка.

— Мамині вуха чують усе, — підморгнула мама. — Навіть те, що ти тільки збираєшся сказати.

Рексик аж підскочив. Ще ніколи-ніколи йому не дозволяли не спати цілу ніч!

На Круглий пагорб рушили вчотирьох. Попереду тупотіла Тріка, за нею Рексик, а позаду, як дві гори, — мама й тато. Місяць висів тоненьким серпиком, зате зірок висипало стільки, скільки піску на березі. Унизу, в траві біля струмка, блимали маленькі зеленаві вогники: блим — і нема, блим — і знову.

— Тріко, дивись, тут теж зірочки! — шепнув Рексик.

— Та то не ті, — відмахнулася Тріка. — Мені треба справжню, з неба!

Нагорі всі вмостилися на теплому камінні й задерли голови. Тато тихенько заспівав пісеньку про зорі. Співав він так фальшиво, що Тріка аж зашипіла:

— Тс-с! Ви їх розполохаєте!

Аж тут — шусь! — по небу пролетіла срібна рисочка.

— Моя! — гукнула Тріка й кинулася вниз схилом.

Та рисочка вже зникла. Шусь! — друга, зовсім в іншому боці. Тріка розвернулася й помчала туди. Шусь! Шусь! Тепер аж дві разом.

— Стійте! Падайте сюди! — Тріка видерлася на найвищий валун і замахала хвостом, наче сачком.

— Тріко, злазь, — попросив Рексик. — А може, не треба?

— Спершу роблю, а тоді думаю! — І вона стрибнула з валуна, щоб схопити зірку просто в польоті.

Бух! Тріка гепнулася в кущ папороті. Звідти спершу визирнув жовтий комірець, а тоді й сердита мордочка.

— Ну чого вони не падають мені в лапи? — забурчала вона. — Я ж так стараюся!

Рексик не бігав. Він сидів тихо й дивився. І помітив дивну річ: жодна зірка не долітала до землі. Кожна спалахувала високо-високо, пролітала трішки — і гасла. Ще вище, ніж літають кецалькоатлі. Вище навіть за найвищі хмари.

— Мамо, — прошепотів він. — Вони гаснуть. Ще там, угорі.

Мама лягла поруч на траву.

— Бо це зовсім не зірки, синку. Справжні зірки величезні й далекі-далекі. Наше сонце теж зірка, тільки близька. І справжні зірки нікуди не падають.

— А що ж тоді летить?

— Крихітні камінці з неба, менші за піщинку. Вони мчать так швидко, що, коли влітають у повітря, розжарюються, спалахують і згоряють. Високо-високо, задовго до землі.

Тріка вибралася з папороті, обтрусила комірець і підійшла ближче.

— То я ніколи жодної не впіймаю? — шморгнула вона носом.

— Ніхто не впіймає, — лагідно сказала мама. — Навіть найбільший тиранозавр.

Так воно й є. Падучі зірки — це космічні порошинки, що згоряють у повітрі. Зорепади бували й за часів динозаврів, і бувають тепер: у ясну ніч їх можна побачити й сьогодні.

Тріка обернулася до тата:

— А ви? Ви ж упіймали!

Тато закашлявся. Подивився на небо. Подивився на маму. Тоді низько-низько нахилився до трави, де блимали зеленаві вогники. Один вогник піднявся, покружляв — і сів йому просто на ніс.

— Ну… — пробурмотів тато. — Ось вона. Моя падуча зірка.

На кінчику величезного татового носа сидів жучок-світлячок і блимав, наче підморгував.

— Світлячок! — ахнув Рексик.

— Я був зовсім малий, — зітхнув тато. — Він сів мені на лапу, блимав і лоскотав. От я й подумав…

Тріка гмикнула, тоді пирхнула, а тоді засміялася так, що аж комірець затрусився. Засміявся й Рексик. Навіть тато не втримався, і від його реготу світлячок знявся з носа й полетів у траву, до своїх.

Більше Тріка за зірками не бігала. Вона лежала на спині й лічила: «Двадцять одна… двадцять дві…» Додому поверталися, коли небо на сході вже сіріло. Тріка позіхала й бурмотіла на ходу: «Сорок сім… сорок вісім…» Жодної зірки вона не впіймала, зате жодної й не пропустила.

Біля підніжжя пагорба Рексик ступив на щось тверде й ойкнув. У траві лежав камінчик — маленький, чорний, як вуглинка. Рексик підняв його й здивувався: такий крихітний, а важкий, ніби втричі більший.

— Мамо, — прошепотів він. — А може, це камінчик із неба? Такий, що таки долетів?

Мама покрутила камінчик на лапі.

— Сьогоднішні всі згоріли, ти ж сам бачив. Але деколи з неба падають більші камені, і вони долітають аж до землі. Може, це такий. А може, звичайний камінь із річки.

— А як дізнатися?

— Цього ніхто не знає, — чесно сказала мама.

Тріка аж зупинилася.

— Я всю ніч ловила зірки, — обурилася вона, — а ти просто дивився під ноги!

Спати Рексик ліг, коли вже зовсім розвиднілося. Він поклав чорний камінчик на поличку, до інших скарбів, і вмостився в гніздечко.

— Коли я був такий, як ти, — сонно почав тато, — я впіймав цілий місяць…

— Чула, — всміхнулася мама. — Учора то був світлячок.

Рексик глянув на поличку. Серед його скарбів лежав маленький чорний камінчик — може, зі звичайної річки, а може, з самого неба. І від того, що цього не знав ніхто, навіть мама, він здавався ще дивовижнішим.