Рексик, Тріка і великий дощ
Тати Рексика й Тріки змагаються, чия схованка від зливи краща, а найкращою стає горбатий камінь, якого вчора тут не було.
- Трохи страшно
Над Папоротевою долиною насунула чорна хмара. Бух! — гримнув грім. І полилося так, наче хтось перекинув річку догори дриґом.
— Ховаймося! — гукнув тато Рексика. — Зараз збудую схованку. Найміцнішу в долині!
— Ха! — пирхнув дядько Ріг. — Моя буде краща.
І почалося. Тато тягав гілки: трісь, трісь! Дядько Ріг рвав папороть: шурх, шурх! Обидва пихкали й косували один на одного.
— Гілки — це сила! — ревів тато.
— Папороть — це розум! — ревів дядько Ріг.
А грім ревів гучніше за обох.
Рексик і Тріка стояли під дощем і чекали. З носиків капало. Рексик роззирався. Біля стежки лежав великий горбатий камінь. Зеленаво-бурий, увесь у шишечках, а згори — жовта квіточка.
— Тріко, — шепнув Рексик. — Цього каменя вчора тут не було.
— Камені не ходять, Сумнівайку! — засміялася Тріка.
— Готово! — гордо сказав тато.
Схованка з гілок простояла хвилинку. А тоді — трісь! — і завалилася татові просто на голову.
— Ага! — зрадів дядько Ріг і заліз під свою папороть.
Шурх… Папороть з’їхала йому на ріжки, як мокрий капелюх. А вода — хлюп! — просто за комірець.
Тати стояли мокрі й сердиті.
— Це все твої гілки!
— Ні, твоя папороть!
Рексик і Тріка аж присіли від сміху.
— Бігом під камінь! — гукнула Тріка й першою кинулася туди.
— А може, не треба? — завагався Рексик. Та дощ лив за шию, і він пірнув слідом.
Під горбатим краєм було сухо. І тепло. І… хтось дихав.
— Тріко, — прошепотів Рексик. — Камінь дихає. Чуєш? Хр-р… хр-р…
Тут камінь заворушився. Зітхнув. І з-під нього виглянула стара голова з добрими сонними оченятами.
— Хто це мені під панциром лоскоче? — позіхнула бабуся Анкі.
— Бабусю Анкі! — ахнула Тріка. — А ми думали, ви камінь!
— Та я й сама іноді так думаю, — засміялася бабуся.
У анкілозаврів на спині справді панцир із кісткових пластинок, твердий, як камінь. Під таким і злива не страшна.
Тут підбігли тати, мокрі до останньої лусочки.
— Моя схованка була найміцніша! — пропихкав тато Рексика.
— Найсмішніша? — перепитала бабуся Анкі. — Ото правда, синку. Я все бачила. Найсмішніша!
— А моя — найкраща! — буркнув дядько Ріг.
— Наймокріша? Твоя правда, Рогу. Мокрішої не буває!
Діти покотилися зо сміху. Тати перезирнулися… і собі засміялися. Під панцир вони не влізли, тож так і стояли під дощем. Мокрі, зате вже не сердиті.
Коли злива вщухла, бабуся Анкі повільно встала. З її спини впав листок. Сухий-сухісінький, єдиний сухий листок на всю долину.
— Бери, — сказала бабуся. — На згадку про найсмішнішу схованку.
Увечері Рексик поклав листок на свою поличку, поруч із камінчиком у смужку й пір’їнкою.
— Коли я був такий, як ти, — почав тато, — я збудував схованку на всю долину…
— Чула-чула, — усміхнулася мама. — І вона завалилася.
Рексик засміявся, ліг у гніздечко й заплющив оченята. А сухий листок на поличці ще пахнув теплим бабусиним панциром.
