Рексик і Тріка
Галаслива Тріка кличе Рексика гратися в хованки й ніяк не може знайти його, хоч він увесь час стоїть зовсім поруч.
- Спокійна казка
Жив собі в Папоротевій долині маленький тиранозавр Рексик. Він любив шукати скарби: пір’їнки, мушлі, камінчики. А от друга він ще не знайшов.
Якось сидів Рексик біля річки й роздивлявся камінці. Аж тут — трісь, трісь! — з папороті вискочила бузкова трицератопсиха. Комірець жовтий, як сонечко, на лобі три ріжки.
— Привіт! Я Тріка! — гукнула вона так, що жаби аж пострибали у воду. — Граймо в хованки! Ти водиш!
— А може, не треба? — спитав Рексик.
— Спершу роблю, а тоді думаю! — засміялася Тріка й помчала геть.
Бігала Тріка швидко. Тупотіла голосно. А назад не озиралася ніколи: попереду ж цікавіше!
Рексик заплющив очі й полічив до десяти. Розплющив. Нікого. Тільки за папороттю щось жовтіє. Жовтий комірець у помаранчеві цятки.
Рексик понюхав: нюх-нюх. Пахне папороттю й Трікою.
— Знайшов!
— Ой! — вистрибнула Тріка. — Як ти здогадався?
— Носом, — сказав Рексик. Про комірець він казати не став.
Удруге Тріка сховалася за великим каменем. А над каменем — жовтий комірець.
Нюх-нюх.
— Знайшов!
Утретє залізла в стару порожню колоду. А з колоди — жовтий комірець.
Нюх-нюх.
— Знайшов!
— Та як?! — тупнула Тріка.
— У тиранозаврів найкращий нюх, — пояснив Рексик. — Ми чуємо запах здалеку-здалеку.
І це правда: тиранозавр носом чув навіть те, чого не бачили його очі.
— Тепер я воджу! — оголосила Тріка. Вона стала до каменя й загорлала: — Раз! Два! Три!..
Рексик закрутився. Куди ж сховатися? За папороттю видно хвіст. У колоду він не влізе.
— А може, не треба ховатися? — прошепотів він.
І тихенько став у Тріки просто за спиною. Пригнувся в тіні її великого комірця.
— …Десять! Іду шукати!
Тріка зазирнула під папороть. Нема. Туп-туп за камінь. Нема. Сунула носа в колоду. Нема!
А Рексик ступав за нею. Крок у крок. Вона туп — і він туп. Вона стала — і він став.
Під ногами в нього блиснув камінчик у смужечку, рудий і білий. Рексик нахилився й тихенько його підняв. Тріка не почула. Вона саме гукала:
— Рексику-у! Ти де-е?
Шукала біля річки. Шукала в кущах. Навіть у небо глянула: а раптом він уміє літати? А назад не озирнулася жодного разу.
— Здаюся! — нарешті гукнула Тріка й гепнулася на траву.
— Я тут, — сказав Рексик у неї за спиною.
— А-а-а! — Тріка підскочила вище за папороть. Обернулася. Кліпнула. — Ти… ти весь час був тут?
— Угу. Ти ж ні разу не озирнулася.
Тріка так зареготала, що впала на спину й задригала ніжками.
— Ой, не можу! Сумнівайко! Хитрий Сумнівайко! Завтра граємо знову!
— А може, не треба? — усміхнувся Рексик.
— Треба!
Увечері Рексик прийшов додому.
— Ну що, знайшов собі подружку? — спитала мама.
— Звідки ти знаєш?
— Мамині вуха чують усе, — усміхнулася мама. — А Тріку чути аж за річкою.
Рексик поклав смугастий камінчик на поличку. Це був його перший скарб від нової подружки. Потім умостився в гніздечко.
Завтра Тріка точно озирнеться.
А може, й ні.
