Рукавичка
Дід загубив у лісі рукавичку, і в ній одне за одним оселилися звірята — аж поки не прийшов ведмідь.
- Трохи страшно
Ішов дід зимовим лісом. Сніг рипів під валянками, мороз щипав за щоки, а попереду біг рудий песик. Дід так поспішав додому, що й не помітив, як із кишені випала рукавичка — тепла, вовняна, з червоною облямівкою. Упала вона на сніг під ялинкою та й лежить.
Біжить мишка. Побачила рукавичку, обнюхала її з усіх боків.
— Ой, яка хатка! Тепла, м’якенька. Тут я й житиму.
Залізла всередину й згорнулася клубочком.
Скаче жабка — плиг-плиг.
— Хто-хто в рукавичці живе?
— Я, мишка-шкряботушка. А ти хто?
— А я жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
— Залазь, удвох веселіше.
Біжить зайчик, вушка тремтять від холоду.
— Хто-хто в рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка та жабка-скрекотушка. А ти хто?
— Я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене погрітися!
— Залазь!
Аж ось іде лисичка, хвостом сніг замітає.
— Хто-хто в рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка й зайчик-побігайчик. А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене.
Посунулися звірята, і лисичка теж умостилася.
Потім прибіг вовчик-братик, а за ним приплентався кабан-іклан. Кожен питав: «Хто-хто в рукавичці живе?» — і кожного пускали, бо надворі мороз, а гуртом тепліше. Рукавичка вже аж тріщить по швах, а всередині тісно й гамірно: хтось чхає, хтось сміється, хтось шукає, де б іще вмоститися.
Аж тут — трісь, трісь гілки! — суне ведмідь.
— Хто-хто в рукавичці живе?
Звірята назвалися по черзі, а ведмідь і каже:
— А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене!
— Та куди ж тобі? Тут і так тісно!
— Якось поміщуся, — бурчить ведмідь.
Кожен трошки посунувся, і ведмідь таки заліз. Сидять звірята — ні дихнути, ні поворухнутися, а все одно тепло й весело.
Тим часом дід дійшов до хати, сягнув у кишеню — а рукавички нема! Пішов він назад по своїх слідах, а песик побіг попереду. Біжить, нюшить — аж бачить: під ялинкою лежить рукавичка, і вона ворушиться!
— Гав-гав-гав! — загавкав песик.
Злякалися звірята, вискочили з рукавички й розбіглися хто куди: мишка в нірку, жабка під корч, зайчик у кущі, лисичка, вовчик і кабан — у хащі, а ведмідь — до свого барлогу.
Підійшов дід, підняв рукавичку, обтрусив від снігу. Тепла вона була, наче її щойно хтось носив.
— От дива, — усміхнувся дід. — Видно, хтось у ній гостював.
Натягнув він рукавичку, свиснув песикові, та й пішли вони додому вечеряти.
