Рексик, Тріка і змагання татів

Уночі в горах над Папоротевою долиною гримів дощ. До долини долетіли тільки краплі, і вранці все навкруги парувало.

Рексик сидів на березі струмка й шукав скарб дня. Струмок сьогодні був дивний: бурий, каламутний, і не дзюркотів, а буркотів, наче сердився. Повз Рексика пропливла гілочка — шусь! — і вже її нема.

— Мамо, чого струмок такий швидкий? — спитав Рексик.

Мама підвела голову й прислухалася. Намисто з мушель на її шиї тихенько дзенькнуло.

— Бо в горах ішов дощ, — сказала вона. — Мамині вуха чують усе. І те, що каже струмок, теж.

Аж тут крізь папороті — туп-туп-туп! — прибігла Тріка. За нею неквапом ішли її мама й тато: весела тітка Фріла і суворий дядько Ріг.

— Рексику! — гукнула Тріка. — Ходімо стрибати через струмок!

Рексик глянув на каламутну воду.

— А може, не треба? Він сьогодні сердитий.

— Ох ти ж Сумнівайко! — засміялася Тріка.

Тут із-за дерев вийшов тато Рексика, потягнувся та як рикне на всю долину:

— ДОБРОГО РАНКУ!

Дядько Ріг аж підскочив і про всяк випадок нагнув роги.

— Ти чого так ричиш?

— Та це я тихенько, — засміявся тато. — Коли я був такий, як ти… тобто такий, як Рексик, я ричав так, що з неба хмари падали.

— Хмари не падають, — буркнув дядько Ріг. — І взагалі, я можу заревти голосніше.

— Ти? Голосніше за тиранозавра?

— Голосніше. І сильніше!

Тітка Фріла так голосно пирхнула від сміху, що з папороті злетіли бабки. А мама Рексика нічого не сказала. Вона довго-довго дивилася на бурий струмок, а тоді шепнула Фрілі:

— Ходімо, Фрілонько, позмагаємося й ми. Тільки тихенько.

Фріла теж глянула на струмок — і враз перестала сміятися.

Суддю тати знайшли швидко. Стежкою повагом сунула бабуся Анкі, стара анкілозавриха в зеленаво-бурому панцирі. На спині в неї росла квітка: бабуся ходила так повільно, що квітка встигала вирости.

— Бабусю Анкі! — гукнув тато. — Будьте суддею! Хто голосніше заричить?

— Хто смачніше нап’ється? — перепитала бабуся. — Ну, пийте, синочки, пийте.

— ЗА-РИ-ЧИТЬ!

— А-а, заричить. Ну, ричіть. Тільки не дуже, бо мої онуки ще в яйцях сплять, отам, на низькому березі.

Тато набрав повні груди повітря:

— Р-Р-Р-Р-Р!

Дядько Ріг уперся ногами в землю:

— МУ-У-У-О-О-О!

З дерев посипалося листя. З сусідніх галявин прибігли трицератопси, приповзли анкілозаври: що там таке? Невдовзі довкола татів зібралася вся долина.

— Нічия, — оголосила бабуся Анкі. — Я нічого не чула.

Тоді тати взялися штовхати камінь. Тато Рексика штовхнув його боком, і камінь покотився аж до куща. Дядько Ріг штовхнув рогами, і камінь покотився ще далі.

— Ага! — зрадів дядько Ріг.

— Хто ближче штовхнув, той і переміг, — сказала бабуся. — Перемагає… оцей, рудий.

— Хто ДАЛІ! — закричали обидва тати.

Бабуся обернулася, щоб краще чути, і її хвіст-булава — бух! — закинув камінь у кущі. Більше його ніхто не бачив.

Рексик сміявся разом з усіма, а потім озирнувся. Мами ніде не було. І тітки Фріли теж.

— Тріко, а де наші мами?

— Певно, пішли по папороть, — відмахнулася Тріка. — Дивись, дивись, зараз буде найсмішніше!

Рексик подивився під ноги. По мокрій землі тягнулися сліди: мамині, з трьома довгими пальцями, і Фрілині, широкі й круглі. А поруч — довгі борозни, ніби хтось котив щось важке. Сліди вели вниз, до низького берега.

Тим часом тати придумали третє змагання: хто довше простоїть на одній нозі. Тато Рексика підняв ногу й захитався. Дядько Ріг довго думав, бо ніг у трицератопса чотири й незрозуміло, скільки з них піднімати. Нарешті підняв аж три — і захитався ще дужче.

Щоб не впасти, тато заспівав. Співав він так фальшиво, що навіть бабуся Анкі почула й скривилася.

— Хто довше простоїть на голові, — оголосила вона, — той і…

— На НОЗІ!

Рексик більше не сміявся. Він слухав. Струмок буркотів уже не там, де зранку, а нижче — там, де низький берег.

— Тріко, — прошепотів він. — Струмок пішов до онуків бабусі Анкі.

Тріка вмить розвернулася.

— Спершу роблю, а тоді думаю! — і помчала по слідах.

— А може, не треба?.. — пискнув Рексик. Але вже біг за нею.

На низькому березі вода вилізла з русла й повзла по піску. А на піску, у теплих ямках, лежали яйця. Динозаври не носили яйця з собою: клали їх просто в землю, у ямки, і присипали піском та листям, щоб гріли. Холодна вода таке гніздо вмить остудить.

Та між водою й гніздами вже стояла загата з каміння й колод. Мама Рексика котила ще одну каменюку. Намисто в неї було заляпане багнюкою. Тітка Фріла підпирала колоду головою й відсапувалась. Ніхто з них не ричав і не змагався. Вони просто працювали, і вода, бурчачи, звертала в старе сухе русло, подалі від гнізд.

— Я допоможу! — гукнула Тріка й потягла камінь просто з-під загати.

Ш-ш-ш! — крізь щілину бризнула вода.

— Ой… — Тріка застигла. — Я не подумала.

— Клади назад, доню, — спокійно сказала тітка Фріла.

Тріка поклала камінь на місце й почервоніла аж до комірця.

А Рексик дивився уважно. Під найбільшою колодою, там, де ніхто не глянув, буль-буль — виринали пухирці. Тоненький струмочок нишком пробирався до гнізд.

— Мамо! Отам, під колодою, дірка!

Мама присунула пласку каменюку, тітка Фріла притисла її головою, а Рексик і Тріка позатикали щілини камінцями й багнюкою. Вода забулькотіла, побурчала — і пішла в старе русло. Гнізда лишилися сухі й теплі.

— Оце змагання! — зареготала тітка Фріла на весь берег. — Хто більше каміння перекотить!

— Я ще зранку почула, що струмок буркоче не просто так, — усміхнулася мама.

Рексик нахилився до багнюки. Там лежав камінчик, а в ньому — наскрізна дірочка, яку вода точила, певно, сто років. Скарб дня.

Коли вони повернулися на галявину, тати все ще стояли на одній нозі. Точніше, тато на одній, а дядько Ріг на одній із чотирьох. Обидва хиталися, як папороть на вітрі, а вся долина дивилася.

— Бабусю! — гукнув Рексик щосили. — Мами загатили струмок! Ваші онуки сухі!

— Що-що? — бабуся Анкі підвела голову. — Хто більше каміння перекотив? Так би одразу й сказали!

Вона трохи подумала, а потім оголосила:

— Перемагають мами! Каміння перекотили найбільше, а чути їх було найменше.

Тати перезирнулися. Тато Рексика опустив ногу, дядько Ріг опустив свої три — бух! бух! — і обидва сіли в калюжу.

— Програли, — сказав тато.

— Обидва, — сказав дядько Ріг. І вперше засміявся поряд із тиранозавром, та так, що аж надщерблений ріг затрусився.

Увечері Рексик поклав камінчик із дірочкою на свою поличку, до інших скарбів, і вмостився в гніздечко.

— Коли я був такий, як ти, — почав тато, — я сам-один загатив цілу річку. Одним хвостом!

— Чула, — усміхнулася мама. — Учора ти її одним стрибком перестрибнув.

Рексик глянув крізь дірочку в камінчику на маму, тоді на тата — і заплющив очі. Десь далеко буркотів струмок, уже там, куди його повернули мами.