Тимко і хиткий зубчик

У Тимка захитався зуб. Нижній, передній, зовсім маленький. Тимко торкався його язиком — і зубчик хилився вперед, як листочок на вітрі, а тоді назад.

— Хить-хить! — казав Тимко. — Мамо, дивись!

— Бачу, — усміхалася мама. — Це молочний зубчик. Він своє відслужив і скоро випаде сам, а на його місці виросте новий, справжній.

— А коли?

— Коли сам захоче.

Тимкові це «коли захоче» зовсім не подобалося. Йому вже було шість, і він хотів, щоб усе ставалося одразу.

Тим часом тато ходив кухнею від полиці до полиці й зазирав під стіл.

— Де ж мій олівець? — бурмотів він.

— Тату, та він же в тебе за вухом! — засміявся Тимко. — Ти шукаєш те, що на тобі!

Тато намацав олівець, хмикнув і підморгнув:

— Буває й таке.

Мама подивилася на Тимків зубчик, тоді на тата й зняла з гачка блакитний фартух.

— Спечу-но я пиріг — про всяк випадок.

А Тимко побіг до великого дуба, де в дуплі жила бабуся Сова.

— Бабусю Сово! У мене зуб хитається! Коли він уже випаде?

Сова протерла крилом окуляри й примружила бурштинові очі.

— Ух! А ось тобі загадка. Прийде не тоді, коли чекаєш, а тоді, коли смієшся. А сховається там, де найтепліше. Що це?

Тимко подумав, пирхнув носиком і знизав плечима.

— Не знаю. Може, весна?

— Може, й весна, — ухнула Сова й заплющила одне око. — А може, й ні.

Після обіду прибігли Рудик і Крихітка. Рудик, як завжди, мчав попереду, аж листя з-під лап летіло.

— Я перший! — гукнув він. — Показуй зуб!

Тимко розтулив рота й похитав зубчик язиком. Рудик аж присвиснув. Він і собі помацав язиком кожен свій зуб, але жоден не ворухнувся.

— Нечесно, — буркнув він. — Я ж завжди перший.

— Зате ти перший прибіг, — сказала Крихітка. Вона сиділа на пеньку, і ромашка за її вушком гойдалася.

— А мій тато, коли був малий, — розповів Тимко, — кидав зуб через плече й казав: «Мишко, мишко, на тобі кістяний, а мені дай залізний!» У нас удома така гра.

Рудик хитро глянув на Крихітку:

— Крихітко, то це ти зуби забираєш?

Крихітка так засміялася, що аж скотилася з пенька в траву.

— Я? Навіщо мені чужі зуби? Мої власні ростуть усе життя, я їх ще й стираю, щоб не були задовгі! Мені своїх досить!

Засміявся й Тимко. Жодна мишка нічого не міняє. Новий зуб виросте сам, без жодного обміну. Так навіть цікавіше.

Мама винесла до столу під дубом яблучний пиріг. Теплий, рум’яний, аж пара з нього йде. Ліля тупцяла поруч на своїх коротеньких лапках і тягнулася до кожного шматка:

— Мені! Мені! Пиріг!

Тимко взяв свій шматок і завмер. А раптом укусиш, а воно заболить?

Він зупинився, пирхнув носиком і прошепотів:

— Вдих, видих — і вперед!

І відкусив. Хрум! Пиріг був смачнющий, а зубчик тільки хитнувся й лишився на місці.

— Ну от, — зітхнув Тимко. — Навіть пиріг його не бере.

Тоді Рудик вирішив допомогти по-своєму. Він надув щоки, скосив очі до носа й заворушив вухами — одним туди, другим сюди.

— Я сердитий борсук, якого розбудили серед дня! — прогудів він басом.

Тимко пирснув. Крихітка запищала від сміху. Ліля заплескала в лапки. Тимко реготав так, що аж похитнувся на лавці, і раптом щось легенько тицьнуло його в губу.

Він замовк. Помацав язиком. Там, де був зубчик, тепер була дірочка — гладенька, тепла й трішечки солона.

— Випав! — ахнув Тимко. — Мій зуб випав!

На губі показалася крапелька крові. Тимко трохи злякався, але мама вже була поруч із кухликом води.

— Прополощи ротик. Отак. Трошки крові — це нормально, зараз мине.

Тимко прополоскав і виплюнув воду в траву. І справді: крапелька зникла.

— А новий коли виросте?

— Повільно, — сказала мама. — Він не квапиться, бо росте на все життя.

— А де ж старий? — згадав Тимко.

Усі подивилися на стіл. На лавку. Під лавку. Зуба ніде не було.

І почалися пошуки. Рудик рив носом траву: «Я перший знайду!» Крихітка, яка помічає все найдрібніше, зазирала під кожен листочок. Ліля підбирала жолуді й радісно показувала кожен: «Зуб! Зуб!» Але то були жолуді. Навіть бабуся Сова злетіла на нижню гілку й крутила головою то вліво, то вправо.

— Я вночі кожну мураху бачу, — бурмотіла вона. — А твій зуб наче крізь землю провалився.

Шукали, доки сонце не сховалося за дуби. Не знайшли.

Тимкові стало прикро аж до сліз. Він так чекав цього зуба! А тепер ні зуба, ні гри, ні «мишко, мишко».

— Мені сумно, — сказав він.

— Ще б пак, — мама присіла й обійняла його. — Ти ж так чекав.

Надвечір Рудик і Крихітка пішли додому, і обоє понесли з собою по шматку пирога. Пирога, як завжди, вийшло більше, ніж треба.

На кухні тато поставив Тимка спиною до одвірка, де висіла дощечка зросту. На ній уже були рисочки з крихітними малюночками: сердечко, рюкзачок, зірочка, хрестик-пластир. А нижче тягнувся Лілин рядок — коротенькі рисочки одна над одною.

— Ого, — сказав тато. — Підріс.

Він обвів поглядом тісну кухоньку, де мама, Ліля й пиріг ледве вміщалися разом, і чомусь задумався. Тоді поплескав себе по кишенях.

— Де ж мій олівець?

Тимко, хоч і сумний, усміхнувся й показав на татове вухо. Тато дістав олівець — і раптом примружився.

— А це що в тебе?

Він обережно поліз лапою в Тимків червоний шарфик, у м’які петельки під самим підборіддям. І витяг звідти щось маленьке й біле, як крихітна перлинка.

— Мій зуб! — Тимко аж підскочив. — Він увесь час сидів у шарфику!

— Шукаєш те, що на тобі, — серйозно сказав тато. — Буває й таке.

Тимко згадав бабусину загадку. «Прийде, коли смієшся. А сховається там, де найтепліше». А де ж тепліше, ніж у маминому в’язаному шарфику?

Тато провів рисочку над Тимковою маківкою, а біля неї намалював крихітний зубчик. Ліля потяглася до справжнього: «Мені!» Та Тимко затиснув його в кулачку.

— Ні, Лілько, цей мій. А твої ще колись хитатимуться, от побачиш.

Потім уся родина вийшла на ґанок. Тимко став спиною до хати й, як колись тато, проказав:

— Мишко, мишко, на тобі кістяний, а мені дай залізний!

Та зуба не кинув, а поклав у мамину скриньку з ґудзиками. Бо гра — то гра, а зубчик, що так довго хитався й так хитро ховався, Тимко хотів лишити собі.

Тато засміявся так, що олівець випав у нього з-за вуха. Цього разу шукати не довелося: Тимко підняв його першим.