Тимко і посварені друзі

Того ранку в новій хаті на Ясеневій галявині пахло яблуками. Мама Тимка ще вдосвіта замісила тісто.

— Спечу-но я пиріг — про всяк випадок, — наспівувала вона.

Випадок і справді був особливий: уперше після переїзду до Тимка в гості мав прийти Рудик. Аж із Дубового Гаю, з того боку лісу!

Тимко сидів на ґанку й виглядав стежку. Поруч сиділа Ліля в рожевому чепчику й теж виглядала, хоч і не знала, кого.

— Іде? — питала вона щохвилини.

— Ще ні, — пирхав Тимко.

— Ще ні, — пирхала Ліля.

Аж ось між ясенами — шусь! — майнув рудий хвіст із білим кінчиком.

— Я перший! — гукнув Рудик і першим вискочив на ґанок, хоч ніхто з ним і не змагався.

— Я перший! — пискнула Ліля й собі застрибнула на сходинку.

Тимко кинувся обіймати друга, і Рудик аж підстрибнув:

— Ой, колешся!

— Це від радості, — засміявся Тимко.

Рудикова мама привіталася з мамою Тимка, пообіцяла прийти по сина, коли сонце сяде за ясени, і пішла назад лісом. А мама Тимка винесла на ґанок рум’яний пиріг.

— Це на обід, — сказала вона. — Коли ваш пліт попливе.

— Ходімо до струмка! — Тимко потяг Рудика за лапу. — Там Бульк. Ми з ним цілий тиждень в’язали пліт, а сьогодні спустимо його на воду. Утрьох!

Дзвінкий струмок і справді дзвенів: дзень-дзелень по камінцях. Мама сіла на березі зі в’язанням, Ліля — біля мами, з листочком у лапках. А з води раптом — бульк! — вистромилася голова в бірюзовій шапочці, і на Рудика полетіла ціла хмара бризок.

— Бульк — і готово! — зареготав Бульк. — Тепер ти теж видра!

Рудик обтрусився. Вуха в нього стали сторчма.

— А ти хто такий?

— Я Бульк. Тимків друг.

— Це я Тимків друг, — сказав Рудик. — Я його ще з садочка знаю.

— А я з ним щодня граюся, — не поступався Бульк. — А ти тільки в гостях.

Тимко засміявся, бо подумав, що це жарт. Але це був не жарт.

Рудик запропонував бігти наввипередки до старої верби — і прибіг перший. Бульк запропонував перепливти струмок — і переплив його двічі, поки Рудик пробував лапою, чи дуже холодна вода. Потім вони пускали жабки: у Булька камінець стрибнув п’ять разів, у Рудика — три, а в Тимка просто булькнув на дно.

— Тимку, хто швидший? — питав Рудик.

— Тимку, хто спритніший? — питав Бульк.

А Тимко хотів тільки одного: щоб пліт нарешті поплив.

Та й з плотом не склалося. Рудик хотів поставити щоглу посередині, Бульк — спереду. Кожен тягнув гілочку до себе, і кожен кричав:

— Тимку, скажи йому!

— Тимку, ну скажи ж!

Аж тут Бульк глянув на Рудиків хвіст, мокрий після бризок, і хихикнув:

— У тебе хвіст як мокра мітла!

— Мокра мітла! — радо повторила Ліля з берега.

Рудик опустив вуха. А Тимкові стало гаряче в самому кінчику носа. Він розсердився. На Булька, на мокру мітлу, на цей день, якого він так чекав і який сипався з лап, як пісок.

— Перестань! — крикнув Тимко. — Ти мені взагалі не друг! Ти просто сусід, який усіх бризкає. Мій найкращий друг — Рудик!

Стало тихо. Тільки струмок дзенькав, ніби нічого не сталося.

Бульк нічого не відповів. Він поклав гілочку на пліт і зісковзнув у воду. Без жодного «бульк». Тимко вперше побачив, що Бульк так уміє.

А на березі Ліля дивилася на брата круглими оченятами й ворушила губками, ніби щось собі запам’ятовувала.

Пліт вони з Рудиком таки спустили. Тільки в’язати його очеретом умів Бульк, а вони не вміли. Пліт хитнувся, крутнувся — і розсипався на чотири палички, які попливли кожна у свій бік.

— Ну й нехай, — сказав Рудик. Але «Я перший!» він більше не кричав.

На обід мама розрізала пиріг на чотири шматки: Тимкові, Рудикові, Лілі й Булькові. Бульків шматок так і лишився на тарілці.

Потім друзі гралися в схованки, але й схованки якось не вдавалися. Рудик довго мовчав, а тоді спитав:

— Тимку, а коли до тебе прийде ще хтось новий, ти й мені так скажеш? Що я не друг?

— Ні! — злякався Тимко. — Ніколи!

Рудик кивнув. Але не дуже впевнено.

Коли сонце сіло за ясени, по Рудика прийшла мама. Друзі обнялися на ґанку — обережно, щоб не колотися.

— Бувай, — сказав Рудик.

І пішов. Дубовий Гай далеко, і Тимко знав: наступного разу Рудик прийде ще не скоро. А цей день, на який вони обидва так чекали, уже не повернеш.

Тимко сів на сходинку. Мама присіла поруч і нічого не питала. Тоді Тимко сказав сам:

— Я розсердився. А тепер мені соромно.

Мама кивнула. Вона загорнула Бульків шматок пирога в лопух і подала Тимкові.

До струмка було зовсім близько, але лапи йшли туди повільно-повільно. Біля верби Тимко зупинився, пирхнув носиком і прошепотів:

— Вдих, видих — і вперед!

Легше не стало. Та він однаково пішов.

Бульк сидів на камені й дивився на воду. Не хлюпав, не пірнав, просто сидів.

— Бульку, — сказав Тимко. — Пробач мені. Я сказав неправду. Ти мені друг.

Він простягнув пиріг у лопуху. Бульк довго на нього дивився, а тоді взяв.

— Пробачаю, — сказав він і відкусив. — Смачний.

Тимко зрадів:

— То завтра в’яжемо пліт знову?

Бульк подумав.

— Завтра я, мабуть, сам пограюся. Мені ще отут муляє. — І він торкнувся лапкою грудей. — А Рудикові скажи, що мітла — це я не зі зла.

І зісковзнув у воду. Цього разу з тихеньким, ледь чутним «бульк».

Удома мама підвела Тимка до дощечки зросту на кухонному одвірку. Тато ще стругав щось у майстерні, тож олівець цього разу взяла мама.

— Що намалюємо біля сьогоднішньої позначки? — спитала вона.

Тимко подумав.

— Дві лапки. Поруч.

— Чиї?

— Ще не знаю, — чесно сказав Тимко. — Хай поки будуть просто дві.

Мама намалювала дві маленькі лапки. Нижче на дощечці тягнувся Лілин рядок позначок, і тепер настала її черга.

— Лілю, ходи сюди! — гукнув Тимко. — Давай поміряємося!

Ліля сховала лапки за спину, похитала головою й сказала дуже чітко, точнісінько братовим голосом:

— Ти мені взагалі не друг!

І засміялася, бо думала, що це така гра.

Тимко аж застиг. Йому захотілося згорнутися клубочком і сховати носик у лапки.

— Вона повторює все, що чує, — тихо сказала мама. — Завтра, може, забуде. А може, й ні.

Тимко дивився на дві маленькі лапки на дощечці. Пліт можна зв’язати знову, пиріг можна спекти новий. А сказане слово пливе собі далі, як паличка по струмку, і ніколи не знаєш, хто його виловить.