Новенька

Дана прилетіла на Ясеневу галявину у квітні, коли ясени ще тільки розгортали перші листочки. Цілу дорогу з далекого півдня вона летіла за татовим смугастим хвостом і уявляла собі нову школу. А тепер стояла під великим кленом, і власні крила здавалися їй чужими.

— Це Дана, — тихо сказала пані Чапля. — Вона вчитиметься з нами до осені.

Увесь клас обернувся. Дана відчула, як чубчик на голові сам собою — фух! — розкрився віялом. Вона хотіла його пригладити, та чубчик ніколи її не слухав: щойно вона дивувалася чи хвилювалася, він здіймався, як маленька корона.

— Ого, — прошепотів хтось. — У неї корона!

Дана не знала, добре це чи погано. Вона несміливо всміхнулася й пішла туди, куди показала пані Чапля, — на пеньок біля вікна.

Попереду сидів їжак у червоному шарфику. Шарфик був довгий, двічі обмотаний довкола шиї, і один його кінець був трохи яскравіший за другий, ніби хтось довив’язав його пізніше. Їжак озирнувся, кивнув їй і знову втупився в дошку. Не всміхнувся, не спитав нічого. Дана вирішила, що вона йому нецікава.

Того ж ранку пані Чапля викликала їжака до дошки.

— Тимку, розкажи нам, куди тече Дзвінкий струмок.

Тимко підвівся. Біля дошки він зупинився, пирхнув носиком і ледь чутно, самими губами, сказав:

— Вдих, видих…

Дана сиділа найближче, тож почула. Більше ніхто й вухом не повів. А Тимко взяв крейду й спокійно намалював, як струмок біжить через галявину, попід старим ясеном і далі, до великої ріки.

«Такий спокійний, — подумала Дана, — а теж хвилюється?» Їй здалося, що ці два слова — якесь закляття. Вона тихенько повторила їх собі під дзьоб. Не допомогло. Мабуть, закляття працювало тільки для їжаків.

Наступного дня пані Чапля попросила Дану розповісти про край, звідки прилетіла її родина. Дана дуже-дуже хотіла сподобатися. Вона вийшла наперед і заговорила швидко, аж захлиналася:

— Там пісок гарячий, як щойно з печі. А річечка така широка, що з одного берега не видно другого. І пальми! І верблюди, отакі високі!

Вона тягнула голосні, ніби співала, бо там, на півдні, так говорили всі. І казала «річечка» там, де тутешні казали «струмок». Клас слухав, роззявивши роти. Дана так розійшлася, що від радості в неї саме вирвалося:

— Уп-уп-уп!

— Ого! — гукнув з останнього пенька видреня в бірюзовій шапочці. — Хто це в глечик гуде?

Клас засміявся. Не зло, просто весело, і сам видреня реготав найголосніше. Та Дані враз стало гаряче, наче той пісок із її розповіді насипали їй просто під пір’я. Чубчик ліг пласко. Вона договорила тихо й коротко, а дорогою на своє місце пообіцяла собі: у школі — більше ніякого «уп-уп-уп».

— Дякую, Дано, — сказала пані Чапля. — Я теж ніколи не бачила верблюда.

Від цього стало трошки легше. Але тільки трошки.

Увечері, у дуплі старого ясена, мама-одудка поправляла м’яку підстилку й питала:

— Ну як, доню? Знайшла собі подружку?

— Усі дуже милі, — сказала Дана. І це була правда. Ніхто її не кривдив. Просто всі вже давно дружили між собою, мали свої ігри, свої жарти й свої словечка, а вона прилетіла посеред весни, як гість, що з’явився, коли пісню вже наполовину заспівали.

Наступні дні Дана старалася з усіх сил. Вона першою піднімала крило на кожне питання. Вона принесла на урок найгарніший камінчик, який тільки знайшла біля струмка, щоб показати всім. Вона навіть навчилася казати «струмок» замість «річечка». Але що більше вона старалася, то незграбніше їй було: наче вбралася в чуже пір’я, а воно ніяк не прилягає.

Видреня звали Бульк. На перерві він першим вилітав до струмка, і весь клас біг за ним.

— Будуємо загату! — командував він. — Камінчик сюди, гілочку туди… Бульк — і готово!

І шубовсть у воду, аж бризки летіли на всіх. Тимко, на якого хлюпнуло найбільше, миттю згорнувся колючим клубочком, а тоді розгорнувся й засміявся разом з усіма.

Дана теж стояла біля струмка. Вона сміялася, коли сміялися інші, але завжди на мить пізніше, ніби спершу перевіряла, чи можна. Довкола було повно гамору, бризок, вигуків, а вона почувалася так, наче дивиться на чужу гру крізь шибку. Виявляється, самотньо буває не тільки тоді, коли ти сам.

Тож на перервах Дана почала відлітати на низьку гілку старого ясена над папоротями. Звідти було видно струмок і всіх, а її не видно нікому. Там, коли ніхто не чув, вона тихенько співала:

— Уп-уп-уп…

Одного разу внизу, у папоротях, щось зашелестіло. Дана замовкла й завмерла. Ніхто не вийшов. Тільки пізніше, злітаючи з гілки, вона помітила на кущі ожини тоненьку червону вовняну нитку. «Мабуть, вітер приніс», — подумала вона й забрала нитку собі. Гарна була нитка, яскрава.

Дружба не приходить одним махом крил. Вона підкрадається потихеньку, як весна.

Спершу Тимко мовчки віддав Дані половинку своєї крейди, коли її власна розкришилася. Потім виявилося, що з уроків їм іти однією стежкою: хата Тимкової родини, із зеленими дверима й ґанком, стояла біля самого струмка, а старе дупло в ясені, де оселилися одуди, — трохи далі.

— А ти давно тут живеш? — спитала якось Дана.

— Давно, — сказав Тимко. І більше нічого.

Дана вирішила, що він тутешній від самого народження. Він знав кожну стежку, кожен камінець у струмку, і Бульк кликав його першим до будь-якої витівки. Таким, як Тимко, легко, думала вона. Їм не треба вчитися бути своїми.

Але Тимко помічав більше, ніж здавалося. Коли Бульк поділив клас на дві команди для перегонів листочків і Дана лишилася збоку, Тимко мовчки посунувся на камені й показав лапкою: сідай. Коли пані Чапля спитала, хто знає, як далеко летять одуди, і клас перезирнувся, Тимко обернувся до Дани, ніби кажучи: ну ж бо, ти знаєш. І Дана розповіла, тихо, без верблюдів і без пальм, як вони летіли над морем три ночі поспіль і як мама співала в темряві, щоб ніхто не відстав. Цього разу ніхто не сміявся. А Бульк навіть сказав:

— Три ночі? Ого. Я б і за одну втомився.

А одного травневого дня, на сонячній галявині, Дана забула, що треба бути обережною. Вона встромляла довгий вигнутий дзьоб у м’яку землю — тук-тук, тук-тук — і шукала жуків. Поруч Тимко нюхав ту саму землю, сопучи носиком.

— Он там, під корінцем! — пирхнув він.

— Бачу! — Дана тицьнула дзьобом. — Ой, утік!

— Він і від мене втік, — засміявся Тимко. — Виходить, ми шукаємо однаково. Ти дзьобом, а я носом.

Потім Дана розпласталася на теплому камені, розгорнувши смугасті крила, і замружилася на сонці.

— Ти що, загоряєш? — здивувався Тимко.

— Ми, одуди, так любимо, — сказала Дана. — Спробуй.

Тимко ліг на камінь поруч, розкинувши лапки, і так вони лежали, аж поки сонце не сховалося за ясени. Дана навіть не помітила, коли чубчик розкрився сам — уже не від хвилювання.

Наприкінці травня, біля своїх зелених дверей, Тимко раптом зупинився. Пирхнув носиком. І цього разу сказав уголос:

— Вдих, видих — і вперед! — А тоді швидко, щоб не передумати: — Мама питає, чи прийдеш до нас у неділю. Вона пече пиріг.

— Чому пиріг? — здивувалася Дана.

— Про всяк випадок. Вона завжди так, коли щось важливе.

Дана летіла додому, і їй хотілося співати на весь ліс. Важливе — це вона?

У неділю на кухні пахло яблуками. Мама Тимка, у блакитному фартусі, поставила на стіл такий великий пиріг, що його вистачило б на половину школи.

— Спекла-таки, — усміхнулася вона. — Про всяк випадок. Решту віднесете Булькові.

Біля дверей кухні, на одвірку, висіла дощечка з олівцевими рисками. Біля кожної риски був крихітний малюнок: сердечко, рюкзачок, зірочка, хрестик-пластир, зубчик, хатка, два відбитки лапок поруч. Нижче тяглася ще одна низка рисок, коротших.

— То мої, — гордо сказала мала їжачиха в рожевому чепчику. Це була Ліля, Тимкова сестричка. Вона цього року пішла в перший клас і всюди бігала за братом, як хвостик.

— Ну, час міряти, — сказав тато Тимка, великий сивувато-бурий їжак у зеленому жилеті. Він поставив Тимка до дощечки, обмацав кишені й пробурмотів: — Де ж мій олівець?

— За вухом! — випалила Дана раніше, ніж устигла подумати. І одразу зніяковіла.

Тато торкнувся вуха, знайшов олівець і тихо засміявся.

— Ну от. Тепер у нас у хаті ще одні пильні очі.

Він провів риску над Тимковою головою — на добрий пазур вище за минулу — і спитав:

— Що намалюємо цього разу?

Тимко глянув на Дану.

— Пір’їнку, — сказав він. — Смугасту.

Дані чубчик розкрився так, що ледь не зачепив полицю. А Ліля застрибала довкола столу й заспівала на всю кухню:

— Уп-уп-уп! Уп-уп-уп!

Дана завмерла.

— Де ти це почула?

— Тимко так співає! — радісно пискнула Ліля. — Під ясеном, коли по ожину ходить. І в себе в кімнаті, коли думає, що ніхто не чує!

Тимко почервонів аж до кінчиків вух і трохи згорнувся, наче хотів сховатися у власних голках.

— Я там ожину збирав, — пробурмотів він. — Під твоєю гілкою. І почув. Воно гарне. Я хотів навчитися… щоб ти не думала, що воно смішне.

Дана згадала шелест у папоротях. І червону нитку на кущі ожини, яка й досі лежала в її синій торбинці.

— Це твоя нитка, — сказала вона.

— Шарфик за все чіпляється, — зітхнув Тимко. — Мама щороку його довив’язує, бо я росту. А він чіпляється.

А ще Тимко розповів те, чого Дана зовсім не чекала: він теж колись був новеньким. Його родина переїхала сюди з Дубового Гаю, і першого дня Бульк облив його з голови до п’ят, і він не знав, плакати чи сміятися.

— А «вдих, видих»? — спитала Дана.

— Це мене ще маленького навчили. Воно не закляття. Просто допомагає зробити перший крок. Іноді одразу, а іноді не дуже.

Відтоді на перервах Дана більше не сиділа сама на ясені. Іноді вона будувала загату з Бульком, і той, хоч і бризкав на неї, уже не жартував про глечик. Раз навіть сам спробував заспівати «уп-уп-уп» і так смішно забулькотів, що реготали всі, а Дана найголосніше.

Літо збігло, як Дзвінкий струмок. Наприкінці серпня над Ясеневою галявиною почали кружляти одуди: збиралися в дорогу. Однієї теплої вечірньої години Дана й Тимко сиділи на ґанку з зеленими дверима.

— Ми летимо за тиждень, — сказала Дана. — На південь, до великої річечки.

— А я засну, коли листя опаде, — сказав Тимко. — До самої весни. Усі їжаки так.

— А я прилечу у квітні.

— А я прокинуся, коли потеплішає. Мама каже, приблизно тоді.

Вони помовчали. Дана відлітала першою, Тимко засинав пізніше. Вона мала летіти над горами й морем, а він — лежати клубочком у теплому листі й нічого не знати. Цілих півроку.

Дана дістала з торбинки пір’їнку, чорно-білу, смугасту. Вона випала їй із крила того тижня, коли пір’я в одудів міняється.

— Це тобі. Щоб та, на дощечці, була не тільки намальована.

Тимко взяв пір’їнку обома лапками, наче тримав щось дуже цінне.

— А ти мене дочекаєшся? — тихо спитала Дана.

Тимко пирхнув носиком і довго думав.

— Не знаю, — чесно сказав він. — Я ж спатиму. Я ніколи не пробував чекати уві сні.

Дана подивилася на небо, де кружляла її родина. Навесні вона повернеться на Ясеневу галявину. Може, Тимко вже буде на ґанку. А може, ще спатиме, і вона сидітиме на своїй гілці, і співатиме «уп-уп-уп», і чекатиме сама.

Півроку — це багато чи мало для дружби, яка ледве почалася? Хтось полетить, хтось засне, а дружба залишиться десь посередині, між морем і листям. Чи дочекається вона їх обох?