Маленький Мук

Коли я був хлопчиком, у нашому місті Нікеї жив чоловічок, якого всі звали Маленьким Муком. Він був нижчий за будь-кого на вулиці, ходив поволі, у величезному тюрбані й у капцях, з яких визирали носаки, мов два човники. З дому він виходив рідко, раз на місяць, і тоді за ним біг цілий гурт хлопчаків.

— Маленький Мук, Маленький Мук! — співали ми. — Обернися, бо згубиш капці!

Мук не обертався. Він тільки щільніше загортався в плащ і йшов далі. А одного разу я, найзухваліший з усіх, наступив йому на капець. Мук спіткнувся, озирнувся на мене — і нічого не сказав. Того ж вечора він прийшов до мого батька.

Я сховався за завісою й чекав грози. Та батько, провівши гостя, покликав мене й довго мовчав.

— Сідай, — сказав він нарешті. — Я розповім тобі, хто такий Маленький Мук. А тоді сам вирішиш, чи смішно наступати йому на капці.

І ось що я почув.

Мук виріс у бідній родині. Його батько, Мукрах, був чоловік суворий і соромився сина, бо той не ріс, як інші хлопці. Він не вчив Мука ані ремесла, ані грамоти, і хлопчик здебільшого сидів удома сам. Коли Мукові минуло шістнадцять, батько тяжко захворів і невдовзі помер.

Родичі швиденько поділили бідну хатину між собою, а Мукові віддали тільки батьків одяг: довгий синій халат, широкі шаровари, тюрбан і старий кинджал.

— Іди собі, шукай щастя, — сказали вони й зачинили двері.

Мук підрізав халат, щоб не волочився, підперезався, застромив за пояс кинджал і пішов світ за очі.

Два дні він ішов, їв дикі ягоди й спав під кущами. На третій день побачив місто, а в місті почув дивний голос:

— Ідіть, мої любі! Ідіть, мої котики, обід готовий!

Біля відчиненого вікна стояла стара пані Агавці й скликала котів. Їх збіглося стільки, що Мук аж рота роззявив: руді, сірі, смугасті, пухнасті, як подушки.

— Пані, — гукнув Мук, — візьміть мене на службу! Я все вмію.

Пані Агавці оглянула його з голови до ніг і кивнула. Так Мук став доглядати її котів і собак. Він їх годував, чесав, мив їм мисочки. Та коти були хитрющі. Щойно пані йшла з дому, вони ганяли по кімнатах, били глечики й рвали фіранки. А коли господиня поверталася, сиділи рядком, муркотіли й дивилися на Мука, ніби кажучи: «Це все він».

— Ти знову не догледів! — бідкалася пані Агавці над черепками. — Мій найкращий глечик!

— Це не я, пані, це Рудий Мурчик, — пояснював Мук.

— Мурчик? — дивувалася пані й гладила кота, що сидів з невинною мордочкою. — Та він і мухи не скривдить!

Так минали тижні. Пані сварилася, а Мук зітхав. Платні він так і не бачив, бо пані щоразу вираховувала з неї то за глечик, то за фіранку. Одна маленька біла собачка, щоправда, полюбила його. Якось вона повела Мука до кімнати, куди йому заборонили заходити. Там, між старими скринями, стояли крихітні капці й лежала паличка з різьбленою левовою голівкою.

«Капці мої давно протерлися, — подумав Мук, — а ці якраз на мене». Він узув їх, узяв паличку й вирішив, що краще піти самому, ніж слухати щодня, як його сварять за котячі бешкети.

Мук вибіг за ворота, і тут капці понесли його. Ноги самі мелькали — тук-тук-тук! — дерева пролітали повз, мов на вітрі, а він ніяк не міг зупинитися. Лише коли Мук знесилено крикнув «Стій!», капці стали як укопані.

Він сів просто на дорогу, віддихався й задумався. Чи не чарівні ці капці? Мук підвівся, обережно крутнувся на п’яті раз, удруге, утретє — і подумки сказав: «До того дуба на пагорбі». Шшшух! І вже стоїть під дубом, а тюрбан ледь не злетів з голови.

Так він дізнався їхню таємницю. Варто тричі крутнутися на п’яті, і капці віднесуть куди захочеш. А паличка мала свою. Того ж вечора Мук ішов полем, і раптом вона сама — тук, тук, тук! — тричі вдарила об землю. Мук розгріб пісок і знайшов стару срібну монетку. Відтоді він знав: де під землею лежить золото, паличка стукає тричі, де срібло — двічі.

— Тепер я не пропаду, — сказав собі Мук.

Він подався до столиці, де жив король, і став біля палацу.

— Я найшвидший бігун на світі, — сказав він вартовим. — Хочу служити королю гінцем.

Вартові реготали. Придворні реготали.

— Ти? Гінцем? — пирхнув начальник варти. — Та поки ти добіжиш до воріт, лист пожовкне!

Однак король, почувши сміх під вікнами, вийшов подивитися. Він посміхнувся й наказав улаштувати перегони: Мук проти королівського бігуна, довгоногого, як журавель.

Зібрався весь двір. Дами затулялися віялами, вельможі билися об заклад, хто з них угадає, на якому кроці Мук упаде. Довгоногий рвонув уперед і на мить залишив Мука позаду. Мук тричі крутнувся на п’яті, і — шшшух! — тільки пил закурився. Коли бігун, захеканий, добіг до мети, Мук уже стояв там і поправляв тюрбан.

Двір замовк. Ніхто вже не сміявся.

Король зробив його головним гінцем. Мук розносив листи й накази так швидко, що король не міг натішитися. Щойно король скаже: «Хотів би я знати, як там моя сестра за горами», а Мук уже повертається з її відповіддю. Тільки придворні дивилися на нового улюбленця скоса. Колись вони кепкували з нього, а тепер він обідав за одним столом з ними, і цього вони не могли йому пробачити.

— Звідки він узявся, той недомірок? — шепотілися вони в кутках. — Щоб такий, і ближче до короля, ніж ми!

Мукові дуже хотілося, щоб його нарешті полюбили. «Може, як я буду щедрий, вони стануть добрішими», — подумав він. Якось увечері, гуляючи королівським садом, Мук почув, як паличка в руці — тук, тук, тук! — тричі вдарила об землю. Він розкопав кинджалом ямку, а там глечик, повний старовинних золотих монет.

Наступного дня Мук почав роздавати золото придворним. Та ті тільки дужче насторожилися.

— Звідки в гінця стільки золота? — нашіптували вони королю. — Не інакше, з вашої скарбниці краде.

Королівський скарбник запопадливо закивав: так, так, мабуть, Мук. І коли наступного вечора Мук знову пішов у сад, за ним крадькома рушили слуги. Вони схопили його просто біля ямки, із золотом у руках.

— Злодій! — закричали всі.

Мука привели до короля.

— Я не крав, ваша величносте! — благав він. — Цей скарб лежав у землі сто років, ще до вашого прадіда!

— А звідки ж ти знав, де копати? — спитав король.

Мук мовчав. Розповісти про паличку означало віддати її. І король, насупившись, звелів кинути його до вежі.

Три дні Мук сидів на холодній кам’яній підлозі й дивився у вузеньке віконце. Ніхто не прийшов його провідати, ніхто не замовив за нього слова. Тільки коли Мук розповів про чарівні капці й паличку, король погодився його відпустити. Але капці й паличку забрав собі, а Мука вигнав з королівства.

Мук ішов лісом у старих протертих капцях, сам, голодний і ображений до сліз. «Я ж хотів як краще, — думав він. — А вийшло, що всім заважаю».

Під вечір він побачив дві смоковниці, обвішані стиглими фігами. Мук зірвав кілька з першого дерева й з’їв. Смачно! Він нахилився до струмка напитися й аж скрикнув. З води на нього дивилося обличчя з довжелезним носом і двома сірими ослячими вухами.

— Ой лишенько, — прошепотів Мук. — Мало мені було лиха!

У відчаї він зірвав фігу з другої смоковниці. Відкусив, і вуха поменшали, а ніс став таким, як був. Мук сів на траву, подивився на обидва дерева й уперше за довгий час усміхнувся. Бо тепер знав, що робити.

Він назбирав фіг з обох смоковниць, загорнув їх окремо й повернувся до столиці. Щоб ніхто його не впізнав, Мук перевдягнувся в бідного селянина й приклеїв бороду. Королівський кухар саме шукав щось особливе до вечері, тож охоче купив у нього цілий кошик перших фіг.

Того вечора за столом король і всі придворні об’їдалися фігами. А вранці в палаці зчинився переполох. У короля стирчали над короною сірі ослячі вуха, а ніс звисав аж до підборіддя. У скарбника вуха були ще довші. Придворні ховалися по кутках, натягали на голови хустки й верещали один на одного.

— Нас отруїли! — кричав скарбник, затуляючи вуха долонями.

— Мовчи, бо ще почують у місті! — шипів на нього король.

Лікарі сушили голови, давали гіркі настої, ставили примочки, та нічого не допомагало. Вуха стирчали, носи висіли. Тоді до палацу прийшов незнайомий учений у довгому чорному вбранні.

— Я знаю ліки, — сказав він.

Це був Мук, перевдягнений знову. Він дав одному придворному шматочок фіги з другого дерева, і вуха того зникли просто на очах. Король аж підскочив.

— Ходи за мною! — закричав він. — Бери в моїй скарбниці що хочеш, тільки вилікуй мене!

Король повів ученого до скарбниці. Між скринями з золотом і дорогоцінним камінням Мук помітив у кутку знайомі крихітні капці й паличку з левовою голівкою. Він узув капці, узяв паличку, а тоді скинув фальшиву бороду.

— Ти не впізнаєш мене, королю? — спитав він. — Я Маленький Мук, якого ти кинув до вежі. Ти повірив наклепникам і не схотів вислухати мене. Носи ж тепер свої вуха, щоб пам’ятати про це.

Мук тричі крутнувся на п’яті, і не встиг король і слова мовити, як Мука вже й сліду не було.

Відтоді король так і ходить з ослячими вухами, бо ніхто на світі, крім Мука, не знає, з якої смоковниці лікувальні фіги. А Маленький Мук оселився в нашій Нікеї. Він багатий, бо паличка знаходить йому скарби. Та живе сам, бо дуже добре знає, що люди вміють і сміятися, і заздрити, і брехати.

Батько закінчив розповідь і подивився на мене.

— Ну то що, — спитав він, — і далі будеш співати йому під вікнами?

Я нічого не відповів, бо щоки в мене пекли. Наступного ранку, коли хлопці знову зібралися бігти за Муком, я став посеред вулиці й розповів їм усе, що чув. Слухали мовчки. Відтоді ніхто з нас не наступав Мукові на капці й не співав дражнилок.

А коли Мук проходив повз нас, ми вклонялися йому — так, як вклоняються людині, яка бачила й пережила більше, ніж будь-хто з нас. Мук кивав у відповідь. Але до кінця життя так і не повірив, що ми не сміємося в нього за спиною.