Аладдін і чарівна лампа

У далекому місті, де дахи блищали на сонці, а вулицями пахло корицею й печеними каштанами, жив хлопець Аладдін. З мамою вони бідували: мама пряла бавовну, а Аладдін цілими днями ганяв з хлопчаками по базару й ні до якого ремесла не брався.

— Сину, — зітхала мама, — коли ж ти візьмешся за розум?

— Завтра, мамо, — усміхався Аладдін. І завтра знову бігав по базару.

Одного дня до нього підійшов незнайомець у темному плащі, з гострою борідкою й очима, що бігали, як чорні жуки. То був чарівник із далекого Магрибу, з краю за пустелею. Він довго розглядав Аладдіна, а тоді розвів руки:

— Небоже мій! Я твій дядько, брат твого батька. Сорок років мандрував і нарешті знайшов тебе!

Аладдін здивувався: про дядька він ніколи не чув. Та незнайомець приніс мамі кошик фініків, купив Аладдінові новий каптан і пообіцяв відкрити йому крамницю. Мама розплакалася від радості, а хлопець і не подумав, навіщо чужинцеві так старатися.

Наступного ранку «дядько» повів Аладдіна за місто. Ішли вони довго, аж поки сади лишилися позаду, а навколо постали голі сірі гори. У вузькій ущелині чарівник звелів розпалити вогнище, кинув у нього жменьку порошку й пробурмотів щось незрозуміле. Земля здригнулася — бух! — і розступилася. На дні ями лежала кам’яна плита з мідним кільцем.

— Під цією плитою скарб, — прошепотів чарівник. — Та підняти її можеш лише ти. Тягни за кільце й кажи імена батька й діда.

Аладдін потягнув — і плита піднялася легко, як кришка скрині. Униз вели сходи.

— Слухай уважно, — сказав чарівник і надів йому на палець перстень. — Цей перстень тебе вбереже. Пройдеш три зали, де стоять глеки із золотом. Нічого не чіпай і навіть полою каптана стін не торкайся. За ними сад, а в саду на виступі горить стара лампа. Загаси її, вилий олію й принеси мені. Більше нічого не треба.

Аладдін спустився. Три зали були тихі й холодні, глеки блищали в темряві, але хлопець ішов, підібравши поли, і нічого не торкнувся. А за останніми дверима відкрився сад, якого він ніколи не бачив. На деревах замість яблук і слив висіли самоцвіти: червоні, як вишні, зелені, як трава навесні, прозорі, як роса. Аладдін і не знав, що то коштовне каміння, — думав, що кольорове скло. Та воно було таке гарне, що він напхав повні пазухи.

Лампа стояла на виступі, проста, мідна, закіптюжена. Аладдін загасив її, вилив олію й сховав за пазуху, поміж скляних, як він думав, яблук.

Коли він дійшов до сходів, угорі вже темніло.

— Подай мені лампу, небоже! — гукнув чарівник.

— Дайте руку, дядьку, бо сходинка висока, а пазуха повна. Вилізу — і віддам.

— Спершу лампу!

— Спершу руку!

Так вони сперечалися, аж чарівник розлютився. Він знову кинув порошку у вогонь, вигукнув своє слово — і плита з гуркотом лягла на місце. Стало темно, зовсім темно.

Аладдін кричав, стукав, кликав маму. Ніхто не відповів. Двері до саду теж зникли. Два дні він сидів у чорній тиші, голодний і змерзлий, і лише тепер зрозумів: ніякий то не дядько. Чарівникові потрібна була лампа, а сам він не міг її взяти — тільки віддати з чужих рук.

На третій день Аладдін склав руки, щоб помолитися, і ненароком потер перстень. Аж тут — фух! — темряву розітнуло зелене світло, і перед ним виріс велетень у хмарі туману.

— Я дух персня! Чого бажаєш, господарю?

— Додому! — тільки й вигукнув Аладдін.

І тієї ж миті він стояв на дорозі за містом, під теплим вечірнім небом.

Мама плакала й сміялася водночас, коли він переступив поріг. Аладдін їв, аж за вухами лящало, а тоді розповів усе. Самоцвіти вони висипали в кошик під лавкою: що з того скла? А лампу мама взяла в руки й похитала головою.

— Брудна яка. Почищу та продам, буде нам на хліб.

Вона взяла пісок і ганчірку й тільки-но потерла бік лампи, як хата наповнилася димом. Дим закрутився, піднявся до стелі й став велетнем — таким величезним, що голова його гнулася під сволоком. Він був димчасто-золотавий, як сонце крізь куряву, з очима, наче дві жарини.

— Я дух лампи! — прогримів він. — Я і всі духи лампи служимо тому, хто тримає її в руках. Чого бажаєш?

Мама так і сіла на підлогу. А Аладдін, який уже бачив одного велетня, підхопив лампу й сказав:

— Ми голодні. Принеси нам поїсти.

Дух зник і за мить повернувся з дванадцятьма срібними тарілками, повними страв, із хлібом і з глечиком прохолодного шербету.

Відтоді вони не голодували. Та Аладдін не просив у духа ні палаців, ні скринь. Коли закінчувалися гроші, він продавав одну срібну тарілку й жили вони скромно. Тепер він уже не ганяв по базару, а ходив поміж крамниць золотарів і ювелірів, слухав, розпитував, вчився. Отак і дізнався, що його «скляні яблука» — то самоцвіти, яких нема в жодного царя.

Якось містом пронеслася звістка: дочка султана, царівна Бадр аль-Будур, їде до купалень, і всім треба зачинити крамниці й не виходити на вулицю. Аладдін побачив її лише на мить, з-за дверей, коли вітер підняв край завіси на ношах. Обличчя в неї було ясне, як місяць уповні, — недарма її ім’я означало «Повний місяць». Відтоді Аладдін ні про що інше думати не міг.

— Мамо, — сказав він увечері, — піди до султана й попроси для мене руки царівни.

— Синку, ти з глузду з’їхав? — сплеснула руками мама. — Хто ж пустить бідну прядильницю до палацу?

— Пустять, — усміхнувся Аладдін і висипав на порцелянову тацю самоцвіти з кошика.

Цілий тиждень мама стояла в залі, де султан вислуховував людей, і щодня її ніхто не кликав. Аж на сьомий день султан сам помітив жінку з тацею під хусткою.

Коли хустку зняли, зала охнула: самоцвіти засяяли так, що придворні мружилися. Султан довго крутив у пальцях червоний камінь, завбільшки з голубине яйце.

— Хто дарує такі дари, той вартий моєї дочки, — сказав він. — Та нехай почекає три місяці.

А великий візир, що мріяв видати царівну за свого сина, нашіптував султанові на вухо. І коли три місяці минули, султан, щоб відкараскатися від жениха, назвав ціну, якої, здавалося, ніхто не сплатить: сорок золотих мис із самоцвітами, які мали нести сорок служників у шовках.

Аладдін лише потер лампу.

Наступного ранку вулицями міста пройшла хода, якої тут ще не бачили. Сорок служників у шовкових вбраннях несли на головах золоті миси, і в кожній горіло, мов вогонь, коштовне каміння. Люди вибігали з дому, дітвора бігла поруч. Султан стояв на ґанку й не знаходив слів. А візир тільки кусав вуса.

— Кличте жениха! — звелів султан.

Аладдін під’їхав на білому коні, у вбранні, яке приніс йому дух, і вклонився просто й чемно, як учився поміж купців. Султанові він сподобався відразу.

— Дозволь мені, володарю, збудувати для царівни дім навпроти твого палацу, — попросив Аладдін. — Щоб вона щоранку бачила батькові вікна.

За одну ніч дух лампи звів на порожньому місці палац із білого мармуру. Посередині була кругла зала з двадцятьма чотирма вікнами, і вікна ті обрамлювали смарагди, рубіни й діаманти. Лише одне вікно Аладдін навмисно звелів лишити недоробленим.

Вранці султан визирнув у вікно, протер очі й покликав візира.

— Ну, що скажеш тепер?

Візир сказав, що це, мабуть, чари. Але султан уже не слухав. Він пішов дивитися на диво й зупинився перед недоробленим вікном.

— Чому ж одне без прикрас?

— Я лишив його для тебе, володарю, — відповів Аладдін. — Щоб ти сам його оздобив, як батько, що дає дочці свій дарунок.

Султан покликав усіх своїх ювелірів. Вони працювали місяць, витратили всі султанові скарби — і не оздобили навіть половини. Тоді Аладдін подякував їм, відпустив, а вночі дух закінчив вікно. Султан засміявся й обійняв зятя.

Весілля гуляли сорок днів. А Бадр аль-Будур, яка спершу дивилася на жениха з острахом, швидко побачила, що він добрий, веселий і щедрий до бідних, і полюбила його всім серцем.

Тим часом далеко за пустелею, у Магрибі, чарівник розклав на піску свої знаки й завмер. Знаки казали: Аладдін живий, багатий і має лампу.

— Ах ти ж хлопчисько! — зашипів він. — Ну, почекай.

Він приїхав до міста й почекав, поки Аладдін поїде на кількаденне полювання. Тоді купив у мідника дюжину новеньких блискучих ламп і пішов попід палацом, вигукуючи:

— Міняю старі лампи на нові! Старі на нові!

Люди сміялися: дурень якийсь. Служниці царівни теж сміялися, визираючи з вікон. А одна згадала:

— Он у залі на полиці стоїть стара закіптюжена лампа. Віддаймо, нехай буде нова!

Царівна не знала, що то за лампа. Аладдін ніколи нікому про неї не казав. Вона засміялася й махнула рукою: міняйте.

Чарівник схопив стару лампу, сунув служниці нову й того ж вечора, за містом, потер її. І вночі дух лампи, що слухає того, хто нею володіє, підняв палац разом із царівною й переніс за пустелю, в далекий Магриб.

Уранці султан визирнув у вікно — а там порожнеча.

Його гнів був страшний. Він звелів привезти Аладдіна з полювання, і стражники, хоч і любили його, мусили привести його до трону.

— Де моя дочка? — гримів султан.

Аладдін глянув на порожнє місце й зблід.

— Дай мені сорок днів, володарю. Якщо не поверну царівну, роби зі мною, що хочеш.

Сорок днів він блукав, розпитував усіх, кого стрічав, але ніхто не бачив, куди злетів палац. Якось увечері, засмучений, він спустився до річки вмити обличчя, сперся на камінь — і потер перстень.

— Я дух персня! Чого бажаєш, господарю?

— Поверни палац і царівну!

— Цього я не можу, — схилив голову велетень. — Палац переніс дух лампи, а він сильніший за мене.

— Тоді віднеси мене туди, де вони є.

І тієї ж миті Аладдін опинився під вікнами свого білого палацу посеред чужого краю, де вітер ніс пісок і пахло сухими травами.

Удосвіта одна зі служниць визирнула у вікно й скрикнула. Царівна підбігла й побачила внизу Аладдіна. Вона потай відчинила маленькі двері, і вони обнялися так, наче не бачилися сто років.

— Де стара лампа, яка стояла на полиці? — спитав Аладдін.

— Ой, — прошепотіла царівна й опустила очі. — Я віддала її. А чарівник тепер щодня приходить і хоче, щоб я забула тебе. Лампу він носить при собі, за пазухою. Ніколи не випускає.

Аладдін подумав.

— Тоді хай він сам її випустить. Сьогодні будь до нього привітна. Запроси на вечерю.

Він збігав до міста й купив у травника порошок, від якого міцно засинають. Увечері царівна вдягла найкраще вбрання, а чарівник, втішений, що вона нарешті всміхається, сів до столу.

— Скуштуй мого шербету, — сказала царівна й подала йому чашу.

Чарівник випив одним духом. Хотів щось сказати — і не сказав. Голова його схилилася на стіл, і за мить зала наповнилася хропінням: хр-р-р, фью-у-у.

Аладдін вийшов з-за завіси, обережно витяг з пазухи чарівника лампу й потер її.

— Я тут, господарю, — прогримів димчасто-золотавий велетень.

— Віднеси цього чоловіка далеко-далеко за пустелю, туди, звідки немає доріг до людей. Хай прокинеться там і живе, як знає. А палац з усіма, хто в ньому, поверни на місце.

Велетень узяв сплячого чарівника на долоню, як мішечок із пір’ям, і зник. А палац легенько хитнувся, наче човен, — і полетів.

Чарівника відтоді не бачили ні в Магрибі, ні деінде на світі.

Того ранку султан, як і щодня, сумно визирнув у вікно — і не повірив очам. Білий палац стояв на своєму місці, двадцять чотири вікна сяяли проти сонця, а на ґанку його дочка махала йому рукою.

Султан біг сходами, забувши про корону. Він обіймав дочку, обіймав Аладдіна й просив пробачити йому гнів.

Відтоді лампа більше ніколи не виходила з дому. Та Аладдін рідко її тер: що треба, він уже вмів добути сам — навчився цього на базарі, поміж купців і ремісників. А коли старий султан відійшов, Аладдін і Бадр аль-Будур правили довгі роки, мудро й справедливо, і люди казали, що такого доброго володаря в них ще не було.

Пізно ввечері Аладдін стояв біля вікна свого палацу. Унизу засинав базар, де він колись босоніж ганяв між ятками. На полиці стояла стара мідна лампа, темна й непоказна. Аладдін глянув на неї, усміхнувся — і запалив звичайну свічку.