Кирило Кожум’яка

За давніх-давен, коли Київ ще ховався за дерев’яними стінами на кручах над Дніпром, оселився неподалік міста Змій. Завбільшки він був з добру хату, мав шкірясті крила, широкі, як вітрила, а з ніздрів у нього раз у раз валував сизий дим.

Щомісяця Змій прилітав до міської брами й ревів так, що з дахів сипалася солома:

— Несіть дань! Десять волів, двадцять бочок меду і хліба стільки, скільки я вкушу!

Кияни зітхали, але несли. А що вдієш? Стріли відскакували від зміїної луски, як горох від стіни, а списи гнулися, мов очеретини.

Та одного весняного ранку Змієві й цього стало мало. Князева єдина донька саме гуляла в саду поміж квітучих вишень. Аж тут — шшух! — небо потемніло, війнуло гарячим вітром, і не встигла князівна й скрикнути, як Змій ухопив її пазурами та й поніс понад Дніпром у свою печеру за темними лісами.

Князь вибіг у сад, а там лише білі пелюстки кружляють та лежить на траві червона стрічка з дівочої коси.

Печера в Змія була глибока, закіптявлена, і пахло в ній димом та старим залізом. Князівни він не кривдив: хотів, щоб вона йому господарювала.

— Будеш варити мені кашу, — пирхнув Змій, — розчісувати мій гребінь і щодня мене хвалити. Бо сильнішого за мене на всім світі нема.

Князівна була не з полохливих. Витерла сльози рукавом і подумала: «Нема сильнішого, кажеш? Ану ж бо розпитаю».

Тож вона варила кашу в казані завбільшки з копицю, чесала колючий зміїний гребінь дерев’яними граблями і раз у раз приказувала:

— Ой, які ж у тебе, пане Змію, крила! Ой, яка ж луска блискуча!

Змій од тих слів аж мурчав, як кіт на печі.

Одного вечора, коли він ситно повечеряв і розлігся біля вогнища, князівна ніби між іншим спитала:

— Пане Змію, а чи є на світі хоч хтось, кого ти боїшся?

Змій аж закашлявся димом.

— Я? Боюся? Ха! Нікого!

Він помовчав, почухав пазуром за вухом і бовкнув уже тихіше:

— Хіба що одного. Живе в Києві такий собі Кирило Кожум’яка. Ось із ним я б зустрічатися не хотів.

— А чого ж так? — спитала князівна, не підводячи очей від казана.

— Бо дужий він, як столітній дуб. Але ти мовчи! — Змій грізно блиснув жовтим оком і за хвилину вже хропів так, що зі склепіння сипалися камінці.

А вранці до входу в печеру прилетів білий голуб. То був голуб із князівської голубні, що змалку їв у князівни з долоні. Він пролетів над усіма лісами, шукаючи свою господиню, — і таки знайшов.

Князівна відірвала смужку берести, вуглинкою з вогнища написала на ній: «Татку, Змій боїться лише Кирила Кожум’яки. Шукай його», — і прив’язала берестянку голубові під крило.

— Лети, голубчику, додому, — прошепотіла вона. — Лети швидше за вітер.

Голуб — пурх! — і розтанув у блакиті.

Князь прочитав берестянку раз, прочитав удруге і гукнув своїм боярам:

— Хто такий Кирило Кожум’яка?

Бояри лише плечима знизали. Аж ось озвався старий конюх:

— Та це ж той, що на Подолі, біля самої річки, шкури вичиняє, княже.

Тоді шкури вичиняли руками: мочили в річці, м’яли, терли, аж поки тверда, ніби дошка, шкура не ставала м’якою, як полотно. Тому таких майстрів і звали кожум’яками — ті, що кожу м’яли. Робота важка, не всякому до снаги. А Кирило м’яв по дванадцять шкур одразу.

Князь послав до нього найповажніших бояр у шапках з куниці. Підійшли бояри до Кирилової хати, а з дверей пара валує, пахне дубовою корою, і стоїть спиною до них велетень у шкіряному фартусі — мне в ручищах цілий стос шкур.

Бояри постукали: гуп-гуп!

Кирило з несподіванки здригнувся — трісь! — і всі дванадцять шкур розірвалися навпіл.

— Ой лишенько, — пробурмотів він. — Цілий тиждень роботи!

Бояри вклонилися аж до землі й розповіли про Змія та про князівну. Кирило витер руки об фартух і насупився.

— Ви мені шкури зіпсували, а тепер ще й на Змія посилаєте? Ні, панове. Я кожум’яка, а не лицар. Моє діло — шкури, а зміями нехай воєводи опікуються.

Та й зачинив двері.

Тоді князь послав до нього найстаріших дідів, сивих, як молоко, з вербовими палицями. Прийшли діди, посідали на призьбі й давай умовляти. Кирило слухав, зітхав, але головою хитав:

— Шкода мені князівни, діди, ой шкода. Та не воїн я. Не піду.

Князь аж посмутнів. Але тут порадила йому стара нянька:

— Пошли, княже, до Кирила дітей. До малечі в нього серце м’яке.

Так і зробили. Назбиралося дітей з усього Києва — і з Подолу, і з Гори, і з-за річки. Стали вони гуртом перед Кириловою хатою, тихі-тихі. Кирило вийшов на поріг, а з гурту виступила найменша дівчинка в латаній свитці.

— Дядьку Кириле, — сказала вона, — сьогодні Змій узяв князівну. А завтра хто? Мою сестру? Мене? Хто ж нас захистить, як не ви?

Кирило глянув на неї, глянув на всіх дітей, що чекали, затамувавши подих, і щось йому в горлі застрягло. Довго мовчав, а тоді махнув рукою:

— Ет, що з вами вдієш. Піду.

Діти аж підстрибнули й загомоніли, мов горобці на тину.

А Кирило взявся до діла. Звелів принести дванадцять в’язок конопель та діжку гарячої смоли. Обмотався коноплями з голови до п’ят, обмазав їх смолою, тоді ще раз обмотався й ще раз обмазав — і став схожий на здоровенну чорну копицю. Булаву зробив собі з цілого дубового кореня, окутого залізом. А ковалям наказав викувати плуга, та не простого, а такого важкого, що й десять волів не зрушать.

— Дядьку, — засміялися діти, — ви як ведмідь у кожусі!

— Ведмідь не ведмідь, — усміхнувся Кирило, — а вогонь мене так просто не візьме.

Прийшов він до зміїної печери й гукнув так, що з дубів посипалися жолуді:

— Гей, Змію! Виходь!

З печери висунулася спершу одна ніздря, потім друга, а тоді й ціла зміїна голова. Побачив Змій чорну копицю з булавою — і вмить упізнав, хто це. Але виду не подав.

— Ти чого прийшов, Кириле? Битися чи миритися?

— Де вже з тобою миритися! Битися, Змію.

Змій як дихне вогнем — фух-х! Полум’я обгорнуло Кирила, смола зашкварчала, задиміла, а він стоїть собі, тільки очима кліпає. Замахнувся булавою — бух! — і Змій покотився по траві.

І пішла в них бійка. Змій б’є крилами, аж дерева гнуться, хвостом молотить, аж земля гуде. Кирило гупає булавою, аж іскри з луски летять. Коли смола на ньому розм’якне від жару, біжить Кирило до Дніпра, пірне з головою — шшш! — тільки пара здійметься. А тоді знову до бою, свіжий і холодний, як ранкова роса.

Так билися вони від світанку до самого полудня. Змій усе частіше спинявся віддихатися, вогонь у нього слабшав, а з ніздрів тепер ішли тільки сизі хмаринки. Нарешті Кирило розмахнувся востаннє — бу-бух! — і Змій простягся на траві, наче велика зелена колода.

— Годі, Кириле! — захрипів він. — Твоя сила! Не бий більше!

— Князівну віддаси?

— Віддам, віддам, забирай!

А князівна вже й сама вибігла з печери — розпатлана, закіптявлена, зате усміхнена від вуха до вуха.

Кирило сперся на булаву й подивився на Змія.

— Лежачого не б’ють, — сказав він. — Але й так я тебе не відпущу. Стільки ти людям лиха наробив, стільки волів поїв і меду випив — тепер відробиш.

Тим часом ковалі вже привезли на возах того самого плуга — чорного, важкого, з лемешем завширшки як ворота. Кирило запріг у нього Змія, сам узявся за чепіги та й гукнув:

— Гей, рушай!

Змій закректав, напнувся і поволік. Плуг врізався в землю, і за ним пролягла борозна така глибока, що в ній міг би сховатися вершник на коні. А земля, вивернута лемешем, здіймалася обабіч високим валом.

Тягне Змій день, тягне другий. Бурчить, пихкає, а Кирило знай підганяє:

— Не лінуйся, Змію! Ти ж казав, що сильнішого за тебе нема!

Так проорали вони через поля й діброви, через степи й балки аж до самого синього моря. Як побачив Змій воду, так і заблагав:

— Пити, Кириле! Хоч ковточок!

Кирило розпріг його й мовив:

— Пий. А тоді пливи собі за море, та й не вертайся. Щоб до нашої землі — ні крилом, ні хвостом!

Змій плюхнувся в хвилі — плюх! — аж пара здійнялася над морем. Пив, пив, а тоді поплив, поплив, поки не став маленькою цяткою на краю неба. Більше його в наших краях ніхто й ніколи не бачив.

А та борозна з валом лишилася. Люди й досі називають ті вали Зміїними, і кажуть, що коли пройти вздовж них, то дійдеш аж до моря.

Повернулися Кирило з князівною до Києва, а там уже дзвони дзвонять, люди на вулиці висипали, діти біжать назустріч. Князь обійняв доньку, а тоді обернувся до Кирила:

— Проси, Кириле, чого хочеш. Хочеш — сядеш поруч зі мною в гридниці, будеш моїм першим воєводою. Хочеш — дам тобі терем на Горі й повну скриню золота.

Кирило почухав потилицю.

— Дякую, княже. Та мені б краще нових шкур. Бо ті дванадцять ваші бояри таки змарнували.

Князь засміявся, засміялися бояри, а найдужче сміялися діти. Усі думали, що Кирило жартує. А він не жартував. Не взяв ні терему, ні золота, ні місця в гридниці. Узяв дванадцять шкур, уклонився князеві та й пішов собі на Поділ.

Наступного ранку бояри знову прийшли до його хати, та ще й скриню золота принесли: а може, передумав? Підходять, а з дверей пара валує, пахне дубовою корою, і стоїть спиною до них велетень у шкіряному фартусі — мне в ручищах цілий стос шкур.

Бояри постукали: гуп-гуп!

Кирило й оком не змигнув. Шкури в його руках лишилися цілісінькі.

— Несіть свою скриню назад, панове, — сказав він, не обертаючись. — Я не за золото на Змія ходив.

— А за що ж? — здивувався найстарший боярин.

Кирило кивнув на річку. Там, на березі, малеча гралася в Змія й Кожум’яку. Найменша дівчинка в латаній свитці обмоталася мотузками з голови до п’ят і грізно махала дубовою гілкою на «Змія», який аж заходився від сміху.

— Ото за це, — сказав Кирило й знову взявся до шкур.

Відтоді минула не одна сотня років. Як звали того князя, казка вже й не пам’ятає, а про бояр у куницевих шапках і згадки нема. А місцину над річкою, де Кирило м’яв свої шкури, кияни й досі звуть Кожум’яками.