Пінокіо

Жив собі в одному італійському містечку старий столяр Антоніо. Усі звали його майстер Вишня, бо ніс у нього був червоний і блискучий, як стигла вишня. Якось узяв він звичайнісіньке поліно, щоб витесати ніжку для столу, замахнувся сокирою — аж поліно як пискне:

— Ой, не так сильно!

Майстер Вишня так злякався, що ніс у нього з червоного став синім. Саме тоді в двері постукав сусід, бідний Джепетто.

— Хочу вирізати собі дерев’яну ляльку, — сказав він. — Таку, щоб уміла танцювати й перекидатися. Ходитиму з нею світом і зароблятиму на шматок хліба.

Майстер Вишня мерщій віддав йому поліно. Хай уже воно пищить у когось іншого.

Удома, в убогій кімнатці, де навіть вогонь у каміні був намальований на стіні, Джепетто взявся до роботи. Вирізав волосся, лоба, очі — а очі раптом закліпали й утупилися в нього. Вирізав ніс — а ніс почав рости. Джепетто його вкорочує, а він знову росте: довгий, гострий, нахабний.

— Назву тебе Пінокіо, — вирішив старий. — Це щасливе ім’я.

Вирізав рота — а рот одразу засміявся й показав язика. Вирізав руки — а руки хап! — і зірвали з Джепетто жовту перуку.

— Синку, — зітхнув Джепетто, — я ж тебе ще не доробив, а ти вже мені не віриш.

Ледве старий вирізав ноги, як лялька плиг на підлогу — туп-туп-туп! — і за двері. Джепетто біг за нею вулицею аж до рогу, де якийсь перехожий спіймав утікача за довгого носа й віддав батькові.

Того вечора Джепетто пішов до пекаря по хліб, а Пінокіо лишився сам. Аж із кутка хтось:

— Цвір-цвір!

— Ти хто такий? — спитав Пінокіо.

— Я Цвіркун-Говорун. Живу в цій кімнаті сто років. І скажу тобі ось що: тим, хто не слухає батька й тікає з дому, добра не буде.

— Ну то й нехай! — відрізав Пінокіо. — Завтра ж утечу. До школи не піду, хочу цілими днями гуляти, їсти й спати.

— Тоді станеш справжнісіньким віслюком, — сказав Цвіркун і сховався в щілину.

Пінокіо тільки фиркнув. Хіба ж дерев’яна лялька може стати віслюком?

Повернувся Джепетто пізно, з порожніми руками: пекарня вже зачинилася. А Пінокіо аж підскакує:

— Їсти хочу! Їсти!

Старий витяг з кишені три груші, свій сніданок на завтра, і віддав їх синові.

— Тільки шкірку обчисти, — попросив Пінокіо. — Я шкірки не їм.

Джепетто терпляче обчистив груші, а шкірки й серединки поклав на край столу. Пінокіо з’їв груші в одну мить, подумав — і з’їв шкірки. Потім серединки.

— От бачиш, — усміхнувся Джепетто. — Не варто бути таким перебірливим. Ніколи не знаєш, що завтра стане в пригоді.

Вранці Джепетто пошив синові одежу з латок. А щоб Пінокіо пішов до школи, як усі, продав свою єдину куртку й купив йому буквар. Надворі сипав сніг.

— А ви ж без куртки, тату, — сказав Пінокіо.

— Мені жарко, — збрехав Джепетто. Ну, бо що ж іще скажеш?

Пінокіо вийшов з дому з твердим наміром учитися. Та на півдорозі почув сопілку й барабан: бум-бум, ту-ру-ру! На майдані стояв ляльковий театр. Квиток коштував чотири монетки. Грошей у Пінокіо не було, був тільки буквар. Через хвилину не було й букваря.

Ледве він зайшов до зали, як ляльки на сцені закричали:

— Це ж наш брат Пінокіо! Хай живе Пінокіо!

Вистава перетворилася на гармидер. Вийшов господар театру Манджафоко — велетень з чорною бородою до самої підлоги — і загримів:

— Цього бешкетника — в піч! Мені якраз бракує дров, щоб досмажити вечерю!

Пінокіо заплакав:

— Тату, рятуй! Тато мій бідний, він куртку продав, щоб я вчився…

І тут сталося дивне. Манджафоко скривився, наморщив носа і як чхне:

— Апчхи!

Коли цей грізний велетень жалів когось, то завжди чхав. Він розпитав про Джепетто, почухав бороду й дав Пінокіо п’ять золотих монет.

— Неси батькові. І щоб я тебе тут більше не бачив.

Пінокіо мчав додому, дзенькаючи монетами в кишені. А назустріч — Лис, що кульгав на одну лапу, і Кіт, що вдавав сліпого.

— Добридень, Пінокіо! — солодко мовив Лис. — П’ять монет — це дрібниця. Хочеш тисячу? Є неподалік Поле Чудес. Закопаєш там монету, полієш водичкою — і вранці виросте дерево, все в золоті.

— Все в золоті, — луною повторив Кіт.

Пінокіо подумав про батькову куртку, яку можна було б купити разом із цілою крамницею, і пішов з ними. Увечері вони зупинилися в корчмі «Червоний Рак». Кіт з’їв тридцять п’ять рибин, Лис — цілого зайця, а платити лишили Пінокіо: одну монету він віддав корчмареві.

Уночі в лісі за ним погналися двоє в чорних мішках, з дірками для очей. Голоси в розбійників були дивно знайомі: один хрипів, як лис, другий нявчав, як кіт.

— Гроші або життя!

Пінокіо сховав монети під язик і побіг. Біг, аж поки не побачив між деревами білий будиночок. Він гупнув у двері, і вони відчинилися. Звідти полилося таке ясне світло, що розбійники позадкували й зникли в темряві.

На порозі стояла дівчина з блакитним, наче небо, волоссям. Це була Фея. Вона поклала Пінокіо в ліжко, напоїла теплим відваром і спитала:

— А де ж твої монети?

— Загубив, — сказав Пінокіо. А монети в цю мить лежали в нього в кишені.

Ніс у нього враз став на долоню довший.

— Де саме загубив? — спитала Фея.

— У лісі… Ні, проковтнув! Разом з ліками!

Ніс виріс знову, та так, що Пінокіо не міг повернути голову: стукнувся об шафу, зачепив двері, ледь не вибив шибку. Фея засміялася.

— Брехня, мій хлопчику, буває двох видів. В однієї короткі ноги, а в другої довгий ніс. Твоя, бачу, з довгим носом.

Пінокіо так плакав, що Фея змилостивилася й покликала дятлів. Тук-тук-тук! — і ніс знову став звичайним.

— Я зараз же піду по тата, — пообіцяв Пінокіо.

Та на стежці під дубом на нього вже чекали Лис і Кіт, такі привітні, ніби нічого й не було. І Пінокіо — от дерев’яна голова! — пішов з ними на Поле Чудес. Закопав чотири монети, полив з калюжі й пішов погуляти, як навчив Лис. Усю дорогу він мріяв: «Куплю татові куртку, ні, десять курток! І палац. І цукерок цілий віз». А потім прибіг по своє золоте дерево. На полі була тільки ямка. На гілці сидів папуга й реготав:

— Хто посіяв гроші, той збирає дурість!

Ні Лиса, ні Кота відтоді ніхто не бачив.

Пінокіо повернувся до Феї. Вона пробачила йому й стала для нього наче мамою. Цілий рік він ходив до школи й так старався, що вчитель його хвалив. І ось Фея сказала:

— Завтра ти станеш справжнім хлопчиком.

Того ж вечора Пінокіо зустрів свого найкращого друга, худенького Ґнотика.

— Я їду до Країни Іграшок! — шепнув той. — Там немає ні шкіл, ні вчителів. Тиждень там — шість четвергів і одна неділя.

— Мені завтра треба бути вдома…

— Ну то й сиди вдома, мов старий дід!

Опівночі приїхав віз, запряжений віслючками в білих черевиках. Пінокіо вагався рівно стільки, скільки треба, щоб віз рушив. А потім стрибнув на нього.

У Країні Іграшок усі цілими днями грали, кричали, ганяли м’яч. Хтось їздив на дерев’яних конях, хтось пускав повітряних зміїв, хтось малював вугіллям на стінах: «Хай живуть іграшки! Геть уроки!» Ніхто не вмів написати це без помилок, але кому яке діло?

— Ну що, — питав Ґнотик, — хіба тут не краще, ніж у школі?

— Краще, — погоджувався Пінокіо. І тільки зрідка, перед сном, згадував білий будиночок і блакитне волосся.

Так минуло п’ять місяців. Одного ранку Пінокіо почухав голову — і намацав два довгі волохаті вуха. Ґнотик стягнув з голови шапку, а в нього — так само.

Хлопці подивилися один на одного й зареготали. Та замість сміху в них вийшло:

— І-а! І-а!

Згадав тоді Пінокіо Цвіркунове «станеш справжнісіньким віслюком», та було пізно. Хлопці стали віслючками, і хитрий візник продав їх на ярмарку: Ґнотика — селянинові, Пінокіо — циркові. Там його вчили стрибати крізь обруч. І раз на виставі в першому ряду він побачив жінку з блакитним волоссям. Пінокіо так задивився, що перечепився й закульгав.

Кульгавий віслючок циркові був не потрібен. Господар повів його до моря, щоб продати рибалці. Та на причалі віслючок послизнувся — і бовть у хвилю! А там на нього вже чекала зграйка рибок, яку прислала Фея. Вони пообскубували з нього ослячу шкуру, наче мокре пальто, і з води випливла дерев’яна лялька.

— Прощавайте! — гукнув Пінокіо з хвилі й поплив геть.

Аж тут із глибини здійнялася темна гора. Це була Акула-Велетень, завдовжки з цілий корабель. Паща — мов брама печери, а зуби — мов білий частокіл. Вона вдихнула, і Пінокіо разом з водою, рибою й водоростями полетів у темряву.

Усередині було чорно, тихо й пахло рибою. Аж далеко-далеко блимнув вогник. Пінокіо пішов до нього, хлюпаючи калюжами. Там стояв стіл, на столі — свічка в пляшці, а за столом сидів старенький, сивий і змарнілий.

— Тату!

— Синку! Невже це ти?

Джепетто, як виявилося, вирушив шукати його в човнику через усе море, і Акула проковтнула старого разом з човном. Відтоді він жив тут, у неї в череві, і їв те, що лишилося з проковтнутого корабля. А тепер у нього лишалася остання свічка.

— Тікаймо, — сказав Пінокіо.

— Та я ж не вмію плавати, — зітхнув Джепетто.

— Зате я вмію. Я ж дерев’яний.

Акула була стара й спала з розкритою пащею, бо задихалася. Пінокіо й Джепетто навшпиньки пройшли їй по язику, мов по м’якому килиму, і стрибнули в нічне море. Старий тримався за синові плечі. Пінокіо плив, поки не заболіли руки, а берега все не було.

— Бачу, мені не допливти, — прошепотів він.

Аж тут під ними випірнув великий Тунець. Його теж колись проковтнула Акула, і він утік за ними слідом.

— Сідайте мені на спину, — сказав Тунець. — Я знаю дорогу.

На світанку він довіз їх до берега.

Джепетто був кволий і ледве йшов. Вони знайшли солом’яну хатинку, а в ній — хто б подумав! — Цвіркуна-Говоруна.

— Живіть, скільки треба, — сказав Цвіркун. — Я ж казав: тим, хто слухає батька, добро буде.

Щоранку Пінокіо йшов до городника Джанджо й крутив колесо, що черпало воду з криниці. Сто відер — за склянку молока для тата. Увечері плів кошики на продаж і вчився читати при каганці. Так минуло п’ять місяців. Джепетто потроху ожив, а Пінокіо назбирав сорок монеток собі на нову курточку.

Аж якось зустрів він Равлика, що служив у Феї.

— Фея захворіла й лежить у лікарні, — сказав Равлик. — У неї немає навіть на хліб.

Пінокіо віддав усі сорок монеток, не думаючи ні хвилини.

— Скажи Феї, що завтра принесу ще.

Тієї ночі він до півночі плів кошики. А вранці розплющив очі — і не впізнав себе. Руки теплі й рожеві. Ніс звичайний, кирпатий. На ньому нова одежа, а в кишені — гаманець із кістки, і в ньому сорок золотих монет. Біля вікна, свіжий і веселий, стругав рамку Джепетто.

— Тату! Що це сталося?

— Це ти сам усе зробив, синку, — усміхнувся Джепетто.

А на стільці в кутку сиділа стара дерев’яна лялька. Голова звішена набік, руки висять, ноги перехрещені, ніс довгий, гострий. Пінокіо довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Який я був смішний, коли був лялькою!