Урашима Таро і скринька Морської царівни

Давно-давно в Японії, у рибальському селі над морем, жив собі юнак Урашима Таро. Щоранку він виходив у човні по рибу, а ввечері вертався до старих батька й матері, і в селі казали, що добрішого хлопця не знайти від мису до мису.

Одного вечора йшов Урашима берегом із вудкою на плечі. Аж бачить — гурт хлопчаків збився над чимось у піску, галасує, тиче палицями.

— Перекинь її ще раз! Хай подригає лапами!

Підійшов Урашима ближче. На спині лежала черепаха — велика, морська, з панцирем зеленаво-бурим, наче мокрий камінь. Вона гребла лапами повітря і ніяк не могла перевернутися.

— Гей, малі, — сказав Урашима. — Відпустіть її. Їй же боляче.

— А тобі що? — гмикнув найстарший. — Ми її впіймали, вона наша.

Урашима подумав. Сварити їх? Не послухають, тільки дужче завзятимуться. Тоді він зняв із плеча кошик, у якому блищала свіжа риба, — увесь його сьогоднішній улов.

— Давайте поміняємося. Вам риба, мені черепаха.

Хлопчаки перезирнулися, схопили кошик — і тільки п’яти замелькали.

Урашима обережно перевернув черепаху й погладив її по панцирю.

— Кажуть, черепахи живуть тисячу років, — мовив він. — Шкода було б, якби твоя тисяча скінчилася сьогодні. Пливи додому і більше не потрапляй дітям до рук.

Черепаха глянула на нього темними, напрочуд розумними очима. А тоді — шурх-шурх по піску — і зникла в хвилях.

Удома мати спитала, де ж риба. Урашима засміявся:

— Сьогодні море мені нічого не дало. Зате я йому дещо повернув.

Батько, що саме лагодив сітку біля порога, тільки похитав головою:

— Добрим серцем рибу не наловиш, синку.

— Може, й так, — відповів Урашима, сів поруч і взявся допомагати. — Та я про ту рибу не шкодую.

Наступного дня Урашима сидів у човні далеко від берега. Сонце пекло, поплавець спав на воді, і хлопець і сам почав куняти, коли почув:

— Урашимо! Урашимо Таро!

Він підскочив так, що човен захитався. Довкола — сама вода. Хто ж кличе? Аж тут біля борту виринула знайома голова.

— Це ти? — здивувався Урашима. — Та сама черепаха?

— Та сама, — кивнула вона. — Учора ти мене врятував. Я припливла подякувати.

— Ти вмієш говорити?

— У морі багато хто вміє говорити, — відповіла черепаха. — Просто на березі мало хто слухає. Скажи, Урашимо, ти бачив колись Палац Морського Царя?

Урашима похитав головою. Про той палац йому ще бабуся розповідала: десь на самому дні, де не буває ні бурі, ні вітру, стоїть він, і жодна людина туди не дістанеться.

— Сідай мені на спину, — сказала черепаха. — Я тебе відвезу.

— На дно? Але ж я не риба. Я не вмію дихати під водою.

— Зі мною зумієш. Тримайся міцно.

Урашима сів на широкий панцир — і вони пірнули. Хлопець затамував подих, скільки міг, а тоді обережно вдихнув… і зрозумів, що дихає легко, наче на березі.

Повз пропливали зграйки срібних рибок — блись, блись! Медузи гойдалися, мов прозорі ліхтарики. Світло згори ставало дедалі зеленішим, потім блакитним, а потім синім-синім, як вечірнє небо.

Раз унизу пропливла велетенська тінь. Урашима аж припав до панцира.

— Не бійся, — сказала черепаха. — Це кит. Йому просто цікаво, кого я везу.

Кит повільно розвернувся, глянув на Урашиму одним величезним оком, пирхнув бульбашками — бульк! — і поплив собі далі. А вода за ним ще довго гойдалася, наче колиска.

Довго вони пливли. Аж ось удалині засяяло щось рожеве й золоте. То була брама з коралу, а за нею здіймалися дахи палацу, викладені перламутром, і кожен дах вигинався, як хвиля.

Біля брами стояла варта: риби-мечі з довгими гострими носами, поважні восьминоги й краби, що клацали клешнями — клац-клац! — на знак привітання.

— Прибув гість, що врятував черепаху! — оголосила черепаха.

Брама відчинилася. Широкими сходами назустріч спустилася дівчина такої краси, що Урашима забув усі слова. Її довге чорне волосся блищало, ніби щойно з хвилі, у ньому біліли гілочки коралу, а шовкове вбрання мінилося зеленим і рожевим, як море на світанку.

— Ласкаво просимо, Урашимо Таро, — мовила вона. — Я Ото-Хіме, дочка Морського Царя. Ти пожалів мою черепаху тоді, коли ніхто не бачив і ніхто б тебе не похвалив. Такого гостя я давно чекала.

Урашима низько вклонився, а коли підвів голову, вона всміхалася.

У палаці влаштували бенкет. Риби гостям підносили страви на тарілках-мушлях, морські коники вигравали на крихітних флейтах, а медузи світили так ніжно, що ніхто й не згадував про свічки. Потім посеред зали закружляли рибки — червоні, жовті, смугасті, — і їхні хвости майоріли, наче шовкові стрічки. Урашима дивився й не вірив, що це не сон.

А під кінець бенкету Ото-Хіме спитала:

— Урашимо, чи не хочеш ти лишитися тут? Не гостем — моїм чоловіком?

Урашима аж почервонів, та відповів одразу:

— Хочу.

Того ж вечора в Палаці Морського Царя справили весілля, і все море гуло від музики до самого ранку.

Наступного дня царівна повела Урашиму оглядати палац.

— Тут є чотири вікна, — сказала вона. — Таких вікон немає ніде на землі.

Вона відсунула першу перегородку, на схід, — і Урашима побачив весну. Цвіли вишні, рожеві пелюстки летіли на вітрі, у гіллі співали птахи.

За другою перегородкою, на південь, було літо: зелене-зелене листя, гарячий полудень і цикади — дзінь-дзінь-дзінь — так голосно, що аж у вухах лоскотало.

За третьою, на захід, палала осінь. Клени стояли червоні, як вогонь, і листя падало повільно, мов хтось розгойдував його в повітрі.

А за четвертою, на північ, лежала зима. Сніг м’яко засипав сосни, і було так тихо, що Урашима почув, як падає кожна сніжинка.

— Як же швидко тут міняються пори року, — прошепотів він. — Щойно весна — і вже зима.

— У нас тут усе трохи інакше, — відповіла Ото-Хіме і чомусь відвела очі.

Дні в палаці пливли один за одним, легкі, як рибки. Урашима гуляв із царівною кораловими садами, слухав пісні морських коників, вивчав назви риб, яких ніколи не бачив. Ото-Хіме вчила його розуміти мову хвиль: коротка й часта — на бурю, довга й лінива — на тиху погоду. А черепаха катала його над кораловими лісами, і він сміявся там більше, ніж за все життя на березі. Йому здавалося, що він тут лише кілька днів.

А одного ранку він прокинувся й згадав маму. Як вона стоїть на порозі й дивиться на море. Згадав батька, що лагодить сітки. Вони ж не знають, де він! Може, досі чекають, щовечора виглядають човна…

Відтоді Урашима засумував. Він ходив тими самими садами, але вже не бачив квітів.

— Що з тобою? — спитала Ото-Хіме.

— Мої батьки, — тихо сказав він. — Я пішов, не попрощавшись. Дозволь мені повернутися додому — ненадовго, тільки щоб вони знали, що я живий. А тоді я прийду назад.

Царівна довго мовчала. Потім зітхнула:

— Я не можу тебе тримати. Іди.

Вона принесла маленьку скриньку, чорну й лаковану, з золотими хвилями на кришці, перев’язану червоним шовковим шнурком.

— Візьми її з собою. Ця скринька береже те, що тобі дуже дороге. Поки вона зачинена, дорога назад до мене буде відкрита. Тільки пообіцяй: ніколи, чуєш, ніколи її не відкривай.

— Обіцяю, — сказав Урашима й притиснув скриньку до грудей.

Та сама черепаха винесла його на поверхню й повезла до рідного берега. Дорогою Урашима не замовкав ані на мить.

— Мама спершу насварить мене, — сміявся він. — А тоді нагодує рисом і плакатиме. А батько вдаватиме, що зовсім не хвилювався. Я їм усе розповім — і про палац, і про чотири вікна!

Черепаха мовчала. І пливла чомусь дуже повільно, ніби не хотіла приплисти.

— Бувай, Урашимо, — сказала вона біля берега й пірнула.

Урашима ступив на пісок і роззирнувся. Берег наче той самий: ті самі скелі, те саме море. Але сосни над пляжем були вищі, ніж він пам’ятав, і стежка до села бігла не там. Хати стояли незнайомі. Люди ходили в дивному вбранні й зиркали на нього, наче на чужинця.

Біля криниці жінка набирала воду. Урашима привітався, назвав себе, назвав батька й матір. Жінка тільки знизала плечима: ніколи про таких не чула. Двоє дітей сховалися за її спину й визирали звідти, роззявивши роти.

Він дійшов до місця, де мала стояти їхня хата. Там шелестіла трава. Тільки трава — і старий камінь, порослий мохом.

Повз ішов дідусь із в’язанкою хмизу.

— Діду, — кинувся до нього Урашима, — скажіть, де живе родина Урашими Таро?

Дідусь примружився.

— Урашима Таро? — перепитав він. — Чув я це ім’я. Мені про нього ще мій дід розповідав, а йому — його дід. Кажуть, років із триста тому один юнак із нашого села вийшов у море по рибу й не повернувся. Батьки довго його чекали. А тоді й вони пішли… Давно це було, синку. Дуже давно.

І дідусь пошкандибав далі.

Урашима стояв і не міг поворухнутися. Триста років! А йому ж здавалося, що в палаці минуло лише кілька днів. Ото чому так швидко мінялися пори року за чотирма вікнами. Ото чому царівна відводила очі.

Нікого з рідних більше не було. Нікого, хто впізнав би його обличчя.

Він повільно повернувся на берег і сів на пісок. Море шуміло, як завжди: шшшух — і відкотилося, шшшух — і знов набігло. Урашима дивився на скриньку в руках.

Він був сам на цілому світі. Тут його ніхто не знав. А там, під водою, лишилася Ото-Хіме, і він навіть не знав, як до неї доплисти: хоч як він кликав, черепаха не поверталася.

«А що, як усередині — дорога назад? — подумав він. — Або хоч якась відповідь?»

У ту мить він не згадав про обіцянку. Пальці самі смикнули червоний шнурок. Кришка тихо клацнула.

Зі скриньки виплив дим — фіолетовий, легкий, наче морський туман на світанку. Він обвив Урашиму, торкнувся його обличчя, волосся, рук — і повільно поплив над водою, туди, де за обрієм ховався палац.

А Урашима раптом відчув, як важко стало сидіти. Він глянув на свої руки — вони були зморшкуваті й тонкі. Торкнувся волосся — воно побіліло, як сніг за четвертим вікном. Довга сива борода лягла йому на груди.

Скринька була порожня. Тепер Урашима розумів, що вона берегла: його роки. Триста років, які пролетіли повз нього, поки він слухав морських коників і дивився на вишні.

Дороги назад більше не було.

Старий-старий Урашима Таро сидів на березі й дивився на море. Хвилі набігали до його ніг і відкочувалися, і в їхньому шумі йому вчувалися флейти, і сміх царівни, і тихе дзінь-дзінь-дзінь літніх цикад. Він згадав черепаху на піску, увесь свій улов у чужих руках — і всміхнувся.

Скринька спорожніла. Але все, що він бачив і любив, лишилося з ним — і ніякий дим не міг цього забрати.