Мишеня Перес

Давним-давно в Іспанії жив собі маленький король Бубі. Королем він став, коли йому було всього шість років, тож правити йому допомагала мама-королева, мудра й лагідна. А ще Бубі був хоробрий. Це знав увесь палац.

Одного разу за обідом він сьорбав юшку, аж раптом — хить-хить! — у роті захитався зуб.

Збіглися королівські лікарі в довгих чорних мантіях. Один радив чекати, другий — полоскати рот травами, третій — кликати ще трьох лікарів. Сперечалися вони так, аж перуки підстрибували.

— Не треба сперечатися, — сказав Бубі. — Прив’яжіть нитку, та й годі. Я не боюся.

До зуба прив’язали червону шовкову нитку. Найстаріший лікар легенько потягнув — смик! Бубі тільки трішки скривився, а зуб уже лежав на долоні, білий і чистий, мов крихітна перлинка.

Міністри одразу заметушилися.

— Оправмо його в золото! — казав один.

— Сховаймо до королівської скарбниці! — казав другий.

Але мама-королева похитала головою:

— Ні. Зробимо так, як роблять усі діти на світі. Бубі напише листа Мишеняті Пересу й покладе його разом із зубом під подушку.

Писати листа виявилося нелегко. Поки Бубі вивів останню літеру, чорнило було в нього на всіх десяти пальцях, на кінчику носа, на лівому вусі й на мереживному комірці.

Того вечора король ліг спати раніше, ніж завжди, і звелів не гасити жодної свічки. Він дбайливо сховав лист із зубом під подушку, сів у ліжку й приготувався чекати хоч до ранку. Навіть вигадав для гостя гарну промову.

А Перес усе не йшов. Оченята в Бубі злипалися, голівка хилилася, аж поки сама не лягла на подушку.

Раптом щось м’якеньке торкнулося його чола. Бубі підскочив і побачив на подушці мишеня. Зовсім крихітне, у солом’яному капелюшку, у золотих окулярах і червоних черевичках, а через плече торбинка.

Мишеня зняло капелюшок, низенько вклонилося, як годиться при королівському дворі, і чекало, що скаже король. А Бубі зі здивування геть забув свою промову. Думав-думав і тільки й вимовив:

— Добрий вечір...

— Добрий вечір і вам, ваша величносте, — зворушено відповів Перес.

Отак вони й заприятелювали.

Перес розповідав, як мандрує трубами й підвалами всього міста. Бубі слухав, роззявивши рота, і раз у раз простягав руку, щоб ухопити його за хвостик. Та Перес чемно перекидав хвостик на другий бік, і все.

Нарешті Перес кахикнув:

— Пробачте, ваша величносте, мені пора. Цієї ночі я маю забрати зуб ще в одного хлопчика. Звуть його Гіліто, і він дуже бідний. Дорога туди нелегка: по сусідству живе кіт дон Гайферос.

— Візьми мене з собою! — схопився Бубі. — Ну будь ласка!

Перес задумливо погладив вуса. Вести короля вночі такими дорогами — це тобі не жарт.

— Мені ще треба зазирнути додому по подарунок для Гіліто, — сказав він.

— То я з радістю побуваю у вас у гостях, — відповів Бубі.

Перес аж засяяв: не щодня до тебе в гості приходить король!

Бубі зіскочив із ліжка й потягнувся по сорочечку. Та Перес плиг йому на плече — і полоскотав кінчиком хвоста в носі.

— А... а... апчхи!

Бубі чхнув так, що задзеленчали свічники. І став мишеням! Та не простим: шубка в нього сяяла, мов золото, була м’якенька, як шовк, а оченята світилися зеленим, наче два смарагди.

Перес узяв його за лапку — і шмиг у нірку під ліжком, сховану під килимом.

Бігли вони темними трубами, вогкими й липкими. Подекуди Перес зупинявся на роздоріжжі й принюхувався, чи можна далі. Бубі від носика до кінчика хвоста пробирали дрижаки. Але він згадав, чого його вчили: боятися не соромно, а хоробрий той, хто страх перемагає. І побіг далі.

Тільки раз, коли над головою щось загуркотіло, наче проїхав десяток важких карет, він тихенько спитав:

— Тут живе дон Гайферос?

Перес похитав хвостом: ні.

Нарешті вони вибігли в теплий підвал, що пахнув сиром. Це був підвал бакалійної крамниці на вулиці Аренал. За високою горою сирних головок стояла велика бляшанка з-під печива. Тут і жила родина Пересів.

— Наш гість, мандрівник здалеку, — відрекомендував Перес короля, і ніхто нічого не запідозрив.

Пані Перес сиділа біля крихітного каміна, де весело тріщали хвостики родзинок, і вишивала для чоловіка шапочку. Доньки, Аделаїда та Ельвіра, налили гостеві чаю в чашечки з квасоляних лушпинок, а потім заспівали: Аделаїда — ніжно й сумно, Ельвіра — дзвінко й завзято. Бубі сидів, слухав і думав, що в такому затишному домі, мабуть, ніхто ніколи не мерзне.

Тим часом Перес повернувся з торбинкою, повною-повнісінькою.

— Пора, любий гостю.

Пані Перес на прощання цмокнула Бубі в обидві щоки, а доньки помахали лапками.

Тепер вони бігли не самі. Попереду йшов загін мишачих солдатів, і в кожного замість багнета була тоненька голка. Голки поблискували в темряві. Позаду тупотів ще один загін.

— Я не можу вести короля без охорони, — пошепки пояснив Перес.

Раптом передні солдати один за одним зникли в шпарині, з якої пробивалося тьмяне світло. Перес висунув носа, подивився, відступив, знову висунув... А тоді вхопив Бубі за лапку — і шусть! — через усю кухню.

Бубі бачив усе, наче у віконці карети, що мчить щодуху. Біля теплої плити спав дон Гайферос — велетенський сірий котище. Його вуса здіймалися й опускалися: вдих — видих, вдих — видих. А мишачі солдати стояли довкола, не дихаючи, з голками напоготові.

Ще мить — і Бубі з Пересом пірнули в нірку за плитою. Дон Гайферос навіть вусом не повів.

Звідти вже недалеко було на горище. Мишенята пролізли крізь шпарини, і Бубі видерся на ніжку стільця — єдиного стільця в кімнаті, ще й без сидіння.

Тут було холодно-холодно. Крізь щілини дмухав крижаний вітер, а під дахом висіли бурульки. Стеля була така низька, що дорослий не випростався б на повен зріст. З балки на мотузку звисав кошик для хліба, порожній. А в кутку, на соломі й старому лахмітті, спали, обнявшись, хлопчик і його мама. Гіліто тулився до неї, щоб хоч трохи зігрітися, і з-під лахміття виглядали його замерзлі рученята.

Бубі дивився-дивився — і заплакав.

— Я не знав... — схлипував він. — Я не знав, що діти бувають голодні й мерзнуть! Не треба мені теплих ковдр, поки в моєму королівстві хоч одній дитині холодно!

Перес нишком утер лапкою сльозу. Потім тихенько підійшов до Гіліто, забрав його зуб і підсунув під згорток, що правив хлопчикові за подушку, золоту монету, блискучу, як сонечко.

Тим часом світало. Мама Гіліто прокинулася: їй треба було йти до річки прати чужу білизну, щоб заробити на хліб. Вона підняла сонного сина, поставила на коліна перед маленьким образком на стіні, і Гіліто склав рученята. Бубі й Перес теж стали на коліна, а солдати — просто в порожньому кошику.

І Гіліто прошепотів молитву. Ту саму молитву, яку щовечора каже Бубі.

Бубі здивовано глянув на Переса. Перес нічого не сказав, тільки уважно подивився на нього крізь золоті окуляри.

Додому вони поверталися мовчки. У королівській спальні Перес знову полоскотав Бубі хвостиком.

— Апчхи!

І Бубі прокинувся у своєму ліжку, у маминих обіймах. Мама цілувала його, як щоранку.

Може, то був сон? Бубі зазирнув під подушку. Листа не було. Замість нього лежала коробочка з орденом, що виблискував діамантами. Бубі ледь глянув на неї й відклав.

— Мамо, — спитав він серйозно, — чому бідні діти моляться так само, як я?

— Бо Бог їм Батько, так само як і тобі, — відповіла мама.

— Тоді ми... брати?

— Так, сину. Вони твої брати.

Очі в Бубі налилися сльозами.

— А чому ж я король і маю все, а вони не мають нічого?

Мама пригорнула його до серця й поцілувала в чоло.

— Бо ти старший брат, Бубі. Бути королем — це і є бути старшим братом. Тобі дано все для того, щоб ти дбав, аби твоїм меншим братам нічого не бракувало.