Попелюшка

Жив собі колись добрий чоловік, і була в нього донька — лагідна, привітна, з русявою косою аж до пояса. Мама її давно померла, і батько вдруге оженився. Нова дружина була горда й пихата, а дві її доньки — точнісінько як мама.

Ледве відгуляли весілля, мачуха показала свій норов. Не могла вона терпіти, що падчерка добріша й гарніша за її рідних дочок. Тож дала їй найтяжчу роботу: мити посуд, шкребти сходи, натирати підлоги в кімнатах сестер. Сестри спали на м’яких перинах і цілими днями крутилися перед дзеркалами, а дівчина — на горищі, на сінникові під самим дахом.

Увечері, коли всю роботу було переділано, вона сідала в куточку біля печі, просто на теплий попіл. Старша сестра реготала:

— Гляньте, Замазура!

А молодша, трохи м’якша, казала:

— Не Замазура, а Попелюшка.

Так і прилипло до неї це ім’я. Та навіть у простенькій сукні кольору пшениці, з попелом на щоці, Попелюшка була в сто разів гарніша за сестер у їхніх шовках.

Аж ось королівський син оголосив бал — два вечори поспіль. Запросили всіх знатних панночок, а з ними й обох сестер. Що тут почалося! Сестри приміряли сукні, мережива, стрічки, сварилися, кому що вдягти.

— Я вдягну червону, оксамитову! — кричала старша.

— А я накидку з золотими квітами! — не поступалася молодша.

Кликали, звісно, Попелюшку: в неї був найкращий смак. Вона радила щиро й навіть зачесала обох, хоч могла б і навмисне скуйовдити.

— Попелюшко, а тобі хотілося б на бал? — спитала старша, поки та заплітала їй кіски.

— Ой, ви смієтеся з мене, — тихо мовила Попелюшка. — Хіба мені там місце?

— Правду кажеш. Ото б люди реготали: Замазура на балу!

Нарешті сестри поїхали. Попелюшка дивилася їм услід, доки карета не зникла за рогом, а тоді сіла біля печі й заплакала.

— Чого ти плачеш, серденько? — почувся раптом лагідний голос.

Перед нею стояла її хрещена. А хрещена, треба вам знати, була чарівниця.

— Мені б так хотілося… так хотілося… — схлипувала Попелюшка й не могла договорити.

— На бал? — усміхнулася хрещена. — Будь слухняною, і ти поїдеш. Біжи в город, принеси мені гарбуза.

Попелюшка принесла найбільшого. Хрещена вишкребла його, торкнулася чарівною паличкою — і дзень! — гарбуз став золотою каретою.

Потім вона зазирнула в мишоловку. Там сиділо шестеро мишенят. Хрещена відчинила дверцята, і кожне мишеня, що вибігало, — дзень! — ставало сірим у яблуках конем. Ось уже й шістка коней!

— А хто ж правитиме? — задумалася хрещена.

— Може, в щурячій пастці хтось є? — підказала Попелюшка.

Був там один щур — старий, вусатий. Дзень! — і на передку сидить товстий візник із такими пишними вусами, яких ніхто ще не бачив. А шість ящірок з-за лійки стали лакеями в ліврейках і скочили на запятки, наче все життя тільки те й робили.

— Ну, от тобі й карета! Рада?

— Рада… Але як я поїду в цьому? — Попелюшка глянула на свою пшеничну сукенку.

Хрещена ледь торкнулася її паличкою — і сукня засяяла сріблом, уся в тонкій вишивці, наче вкрита інеєм. А на ноги хрещена дала їй пару кришталевих черевичків, найгарніших у світі.

— Тільки пам’ятай, — сказала вона суворо. — До півночі мусиш повернутися. Щойно годинник проб’є дванадцяту, карета знову стане гарбузом, коні — мишами, а сукня — старенькою.

— Повернуся, — пообіцяла Попелюшка.

Коли вона увійшла до зали, всі замовкли. Музиканти опустили смички, гості забули танцювати.

— Хто вона? Яка гарна! — шепотілося звідусіль.

Принц сам повів її танцювати, і танцювала вона так легко, що всі милувалися ще більше. За вечерею принц не з’їв ні шматочка, тільки дивився на незнайомку. А Попелюшка підсіла до своїх сестер і пригостила їх апельсинами, що їй дав принц. Сестри аж розгубилися: така чемна панна! — і не впізнали її.

Аж тут годинник показав без чверті дванадцяту. Попелюшка вклонилася гостям і поспішила додому.

Удома вона подякувала хрещеній і попросила:

— Можна й завтра? Принц мене кликав.

Тут застукали в двері сестри. Попелюшка відчинила, позіхаючи й протираючи очі, наче щойно прокинулася.

— Ох, як ви довго!

— Якби ти була там, не нудьгувала б! — затарабанила старша. — Приїхала принцеса, найгарніша на світі, і пригощала нас апельсинами!

— А яка вона? — спитала Попелюшка, ховаючи усмішку. — Ой, сестричко, позич мені на завтра свою жовту сукню, я хоч здаля погляну.

— Ще чого! Щоб я Замазурі сукню позичала!

Попелюшка й не засмутилася: що б вона робила, якби сестра погодилася?

Наступного вечора Попелюшка знову поїхала на бал, і сукня в неї була ще чарівніша. Принц не відходив від неї ні на крок. Їй було так весело, що вона зовсім забула про хрещенині слова.

Бом! — ударив годинник. Бом! Бом! Північ!

Попелюшка схопилася й побігла, легка, мов лань. Принц кинувся за нею, та не наздогнав. На сходах палацу лишився один кришталевий черевичок, і принц дбайливо його підняв.

Додому Попелюшка прибігла захекана, без карети й без лакеїв, у старенькій сукні. Від усіх чарів лишився тільки другий черевичок.

А варту біля брами питали:

— Не пробігала тут принцеса?

— Ні, — знизували плечима вартові. — Тільки якась бідненька дівчина, схожа на служницю.

За кілька днів по місту засурмили сурми: принц шукає дівчину, якій пасуватиме кришталевий черевичок, і візьме її за дружину. Королівський посланець ходив від дому до дому. Міряли черевичок принцеси, міряли графині — та він був замалий на кожну ногу.

Принесли його й до сестер. Старша пхала ногу — ні. Молодша тягла, аж почервоніла, — ні.

— А можна мені? — тихо спитала Попелюшка.

Сестри зареготали:

— Тобі?! Замазурі?!

Але посланець уважно глянув на Попелюшку й побачив, яка вона гарна.

— Мені наказано приміряти всім, — сказав він і підсунув стілець.

Попелюшка ледь торкнулася черевичка — і нога ковзнула в нього, наче він був з неї знятий. Сестри так і завмерли. А Попелюшка спокійно витягла з кишені другий черевичок і взула й його.

Тут звідкись з’явилася хрещена. Махнула паличкою — і пшенична сукенка вмить зробилася сріблястою, ще розкішнішою, ніж на балу.

Тепер сестри впізнали ту прекрасну панну, що пригощала їх апельсинами. Кинулися вони Попелюшці до ніг і просили пробачення за все, що їй довелося від них зазнати.

Попелюшка підняла їх, обійняла й сказала:

— Я прощаю вас від щирого серця. Тільки любіть мене відтепер.

Її, вбрану в срібло, повезли до палацу. Принц здався їй ще милішим, ніж на балу, і за кілька днів вони побралися. А сестер Попелюшка забрала до палацу й того ж року видала їх заміж за двох знатних панів.

Так дівчина, що колись сиділа в попелі біля печі, стала принцесою — і лишилася такою ж доброю, як була там, у куточку.