Румпельштільцхен

Жив собі в одному селі мірошник. Млин у нього був старенький, борошна мелося небагато, зате язик у мірошника молов без упину. А найбільше любив він хвалитися своєю дочкою Ганною.

Якось їхав повз млин сам король. Мірошник вибіг на дорогу, вклонився до землі та й бовкнув, аби тільки здатися значнішим:

— Ваша величносте! А моя дочка вміє прясти з соломи золото!

Ганна, що стояла на порозі, аж зблідла. Та слово вилетіло — не впіймаєш.

— Оце так уміння! — примружився король. — Привези її завтра до палацу. Подивимося.

Наступного ранку Ганну завели в комірчину, де під саму стелю лежала солома. У кутку стояла прядка.

— Спряди до світанку все це на золото, — звелів король. — А ні, то повернешся додому з ганьбою, і твій батько разом із тобою.

Двері зачинилися. Клац — повернувся ключ.

Ганна сіла біля прядки й заплакала. Вона ж не вміла прясти золото! Вона й простої вовни путньо прясти не вміла.

Аж тут — рип! — двері прочинилися самі собою. До комірчини вскочив чоловічок, завбільшки з гриб, з довгою сивою бородою і в гостроверхій червоній шапочці.

— Добрий вечір, панночко! Чого це ти так плачеш?

— Мушу спрясти з соломи золото, а не вмію, — схлипнула Ганна.

— А що мені даси, як я спряду за тебе?

— Своє намисто, — і вона зняла з шиї червоне намистечко.

Чоловічок сховав його в кишеню, сів до прядки — і пішло: фур-фур-фур! Тричі крутнув колесо — і повна котушка золотої нитки. Ще тричі — і друга. До ранку вся солома стала золотом.

Король прийшов, побачив — і очі в нього засяяли. Він перебирав золоті мотки, гладив їх, а сам уже думав, де б узяти ще соломи. Наступного вечора він завів Ганну в іще більшу комору, теж повну соломи.

Знову сиділа Ганна й плакала. І знову — рип! — з’явився чоловічок.

— А що даси мені цього разу?

— Перстень із пальця.

Фур-фур-фур! — загула прядка. До світанку блищала вся комора.

На третій вечір король повів Ганну в найбільшу залу. Солома там лежала горами, до самих вікон.

— Спрядеш і це, — сказав він, — то станеш моєю дружиною, королевою.

А сам подумав: «Багатшої нареченої мені однаково не знайти».

Чоловічок прийшов утретє.

— Ну, що даси тепер?

— У мене більше нічого немає, — прошепотіла Ганна.

— Тоді пообіцяй мені ось що, — чоловічок нахилив голову. — Коли станеш королевою, віддаси мені свою першу дитинку.

«Хто знає, що там буде колись», — подумала Ганна. Та й вибору в неї не було. Вона кивнула.

Фур-фур-фур! — і до ранку вся зала сяяла золотом, аж очі мружилися.

Король дотримав слова: було весілля, і мірошникова дочка стала королевою. Мірошник на бенкеті ходив гоголем і всім розповідав, яка в нього розумна дочка. А Ганна мовчала. Вона пам’ятала, хто насправді спряв те золото.

Минув рік. У королеви народився синочок — рожевий, кругленький, із ямочками на щічках. Ганна тішилася ним так, що й думати забула про давню обіцянку.

Аж одного вечора — рип! — у кімнаті стоїть чоловічок у червоній шапочці.

— Я по своє, — сказав він. — Пам’ятаєш?

Ганна пригорнула синочка до себе.

— Візьми що хочеш! Скриню золота, коней, усі мої коралі!

— Нащо мені золото? Я його й сам напряду скільки завгодно, — похитав головою чоловічок. — Мені живе миліше за всі скарби світу.

Але Ганна плакала так гірко, що чоловічок замнявся й почухав бороду.

— Гаразд, — буркнув він. — Даю тобі три дні. Як угадаєш моє ім’я — дитина лишиться з тобою.

І зник.

Цілу ніч королева згадувала всі імена, які тільки чула. Наступного вечора чоловічок прийшов, і вона почала:

— Може, Петро? Іван? Мартин? Остап?

— Ні! Ні! Ні! — на кожне ім’я тупав він ніжкою.

Другого дня Ганна розпитала людей по всіх усюдах і назбирала імен чудернацьких, яких ніхто й не чув.

— А може, тебе звуть Ребро-Баранець? Чи Капустяне Вухо? Чи Шнурок-Довгоніжка?

— Ні! Ні! І знов ні! — реготав чоловічок. — Залишився тобі один день!

Того ж вечора повернувся з полювання король. Він сів біля королеви й сказав:

— Чудо я сьогодні бачив у лісі. Заблукав між горами, аж бачу — під скелею хатинка, а перед нею вогник. А довкола вогню стрибає на одній ніжці смішний маленький чоловічок у червоній шапці й співає:

«Нині хліб спечу, завтра пива наварю, а там і королевича додому принесу! Добре, що ніхто того не знає, що Румпельштільцхеном мене всяк називає!»

Королева мало не скрикнула з радощів. Вона повторювала дивне ім’я всю ніч, щоб не забути: Румпельштільцхен, Румпельштільцхен...

Третього вечора чоловічок увійшов, потираючи ручки.

— Ну, пані королево, як мене звуть?

— Може, Кузьма? — спитала вона.

— Ні!

— Може, Гриць?

— Ні-ні!

— А може... Румпельштільцхен?

Чоловічок аж підстрибнув. Борода його настовбурчилася, шапочка з’їхала набік.

— Хто тобі сказав?! Хто тобі сказав?! — заверещав він.

Тупнув ногою, крутнувся, грюкнув дверима — і втік. І більше ніколи не повертався.

Синочок лишився з мамою. А мірошник, коли почув усю цю історію, довго сидів мовчки біля свого млина. А коли сусіди питали, чи правда, що його дочка пряде з соломи золото, він тільки махав рукою — і мовчки молов борошно.