Бабусина скриня: Дідух

Того вечора в бабусиній квартирі пахло кутею й пиріжками. За вікном сипав сніг, а мама на кухні дзенькала мисками.

— Святвечір, — сказала бабуся. — А покуть у нас порожня. Непорядок.

— А що таке покуть? — спитав Мирко.

— Найкращий куток у хаті. Там стоїть святковий стіл, туди садять найдорожчого гостя. — Бабуся озирнулася. — От тільки куди я поділа окуляри?

— Вони в тебе на голові, — сказав Мирко.

— Ти диви, — засміялася бабуся. — Ну, тоді ходімо до скрині.

Скриня стояла під вікном: стара, темно-зелена, з червоними й жовтими квітами на кришці й залізним замком-сердечком. Над нею на підвіконні, у глиняному глечику, стримів пучок сухої золотої трави. Улітку ця трава росла в довгому ящику на балконі, і Мирко її поливав. Бабуся називала ящик «моє поле», а Мирко сміявся: яке ж це поле, коли воно вміщається на балконі?

Бабуся тричі постукала по кришці:

— Тук-тук, хто тут живе?

Рип! — кришка піднялася. А кіт Клубок — плиг! — і вже сидить у скрині між рушниками, наче сам там і живе.

— Клубку, посунься! — Мирко пірнув рукою під рушник. Він завжди хотів усього торкнутися першим.

Під рушником щось зашелестіло. Мирко витяг пучок старих колосків. Вони були блідо-золоті, легенькі й перев’язані червоною ниткою. Шур-шур, — шепотіли колоски.

— Це віник? — спитав Мирко.

— Який віник! — аж образилася бабуся. — Це дідух.

— Дідух? Як дідусь?

— Майже. Дідух — це дух урожаю, дідусь усіх колосків. Колись у селі, як збирали пшеницю, останній сніп із поля — велику в’язанку колосків — несли додому. А на Святвечір ставили його на покуті, на найпочеснішому місці. Щоб літо гостювало в хаті цілу зиму.

— А цей звідки? — Мирко обережно понюхав колоски. Вони пахли пилом і сонцем.

— Цей — від прадіда Івана. Твоя мама була тоді така, як ти, і ми поїхали до прадіда в село на Святвечір.

Бабуся сіла на стільчик біля скрині, а Мирко вмостився поруч на килимку.

— Того вечора мела така завірюха, що й дороги не стало видно. Тітки й дядьки до нас не доїхали. Стіл накритий, а гостей нема. Твоя мама сиділа під вікном, сумна, і носом малювала на склі. А ще в нас із самого ранку кудись поділося кошеня. Руде, як гарбуз, ми його так і звали — Гарбузик.

— А потім?

— А потім прадід Іван надів кожух і каже: «Без дідуха свята не починають». І пішов через двір до комори, де зберігали зерно. Сніг йому по коліна, вітер шапку зриває. Довго його не було. Аж бачимо у вікно: по двору суне сніп. Сам! Високий, вищий за прадіда, а знизу тільки чоботи — тюп-тюп.

Мирко засміявся.

— Прадід поставив сніп на покуті й каже: «Ну от. Гість прийшов. А гостя треба розважати». Тільки сказав — а дідух як зашелестить! Шурх-шурх. Хитнувся вліво. Хитнувся вправо. Тоді підстрибнув. І як чхне: «Пчхи!»

— Дідух чхнув? — Мирко аж підскочив.

— Чхнув, — кивнула бабуся. — І затанцював. Твоя мама так сміялася, що й про вікно забула. А прадід тільки вуса крутив та підморгував. Отак дідух урятував нам Святвечір від нудьги.

— Було не так!

У дверях стояла мама з мискою вареників.

— Дідух сам не танцював, — сказала вона. — Я ж бачила: знизу з нього хвіст стирчав. Рудий!

— Гарбузик! — ахнув Мирко.

— Він, він! Цілісінький день спав у коморі, у теплому снопі. А прадід ухопив сніп і приніс у хату разом із котом. Гарбузик прокинувся: де це я? Довкола колоски, в носі лоскоче — от він і чхав. А тоді як вискочить — і просто прадідові на плече!

— Ну то й що, — бабуся поправила окуляри на голові. — А я що кажу? Дух урожаю. Рудий і з вусами.

Тепер сміялися всі троє. А в скрині щось зашелестіло: шур-шур. То Клубок зарився в рушники й удавав, що його там зовсім нема.

— Бабусю, а чому дідух лежить у скрині? — спитав Мирко. — Він же має стояти на покуті.

— Після свят дідуха розбирали, — пояснила бабуся. — Із колосків вибивали зерно й берегли до весни. А навесні додавали його до зерна для посіву й сіяли в полі. Щоб нове поле виросло зі старого. А цей маленький пучечок прадід зв’язав для твоєї мами — з того самого снопа, на згадку про Гарбузика.

— А де ж нам узяти колоски? — засмутився Мирко. — Поля в нас немає.

— Як це немає? — Бабуся підморгнула й зняла з підвіконня глечик.

Мирко придивився. То була зовсім не трава! На кожній стеблинці сидів колосок: тугий, золотий, з тоненькими вусиками.

— Це ж із балкона! Це я поливав!

— Ти поливав, — кивнула бабуся. — А навесні я посіяла в ящик жменьку зерен зі старого дідуха. Так, як колись прадід.

Мирко подивився на старі колоски, тоді на нові. Вони були схожі, як бабуся й мама.

Сіли за стіл. Бабуся складала колоски докупи, а Мирко тримав, щоб не розсипалися. Стебла внизу бабуся розвела віялом, і дідух став на власні ніжки, мов маленький сніп. Угорі колоски зігнули й обмотали червоною ниткою.

— Раз — і навколо. Два — і ще раз. Три — і бантик! — рахував Мирко.

Клубок вистрибнув на стілець, витягнув шию з-за глечика й понюхав дідуха. Пчхи!

— Будь здоровий, дідусю всіх колосків! — сказала мама.

Маленького дідуха поставили на шафку біля святкового столу, у найкращий куток. Ось і покуть у міській квартирі. Мама принесла кутю, бабуся — узвар. А Мирко нахилився до дідуха й легенько постукав по шафці:

— Тук-тук, хто тут живе?

Шурх, — відповіли колоски.

Там жило літо з балкона. І ще трошечки — літо прадіда Івана.

— Бабусю, а навесні посіємо його зерно?

— Посіємо, — сказала бабуся. — Так дідух і живе: з поля — в хату, а з хати — знову в поле.