Рибалка і його дружина

Біля самого моря, на голому березі, жив собі рибалка зі своєю жінкою Ільзебіль. Хатина в них була крива й тісна, з одним вузеньким віконцем і латаним-перелатаним дахом. Сусіди так її і прозвали — Глечик.

Щоранку рибалка брав вудку, ішов на берег, сідав на камінь і дивився на воду.

Одного разу сидить він, сидить — аж щось як смикне! Волосінь напнулася, вудка зігнулася дугою. Тягне рибалка, тягне — і витягає на пісок здоровенну камбалу: пласку, плямисту, з обома очима на одному боці.

— Відпусти мене, рибалко, — каже раптом камбала людським голосом. — Я не проста риба, я зачарований королевич. Яка тобі з мене користь? Я ж навіть несмачна.

Рибалка аж шапку впустив.

— Та годі, годі, — замахав він руками. — Рибу, що вміє говорити, я й так би відпустив. Пливи собі.

Він обережно взяв камбалу обома руками й опустив у хвилю. Камбала вильнула хвостом — плюсь! — і пішла на дно, лишивши на воді срібну доріжку.

Повернувся рибалка додому з порожніми руками.

— Нічого не впіймав? — спитала Ільзебіль.

— Упіймав камбалу, — каже він. — Тільки вона заговорила. Сказала, що вона зачарований королевич. Ну, я її й відпустив.

— І нічого в неї не попросив?! — сплеснула руками Ільзебіль.

— А чого ж просити?

— Як це чого? Глянь, де ми живемо! У Глечику! Тут і обернутися ніде. Іди назад і попроси нормальну хату.

Рибалці не хотілося. Та жінці перечити він не любив. Тож пішов.

Море вже було не таке, як уранці: зеленаве, з жовтими відблисками. Рибалка став край води й гукнув:

— Камбало, камбало, вийди з води! Знов мене жінка прислала сюди. Хоче моя Ільзебіль не того, чого хотів би я сам, — нічого.

Хлюп — і з хвилі виринула камбала.

— Ну, чого вона хоче?

— Та от, — зам’явся рибалка, — каже, що треба було в тебе щось попросити. Не хоче вона більше жити в Глечику. Хоче хатку.

— Іди додому, — сказала камбала. — Уже має.

Прийшов рибалка — а замість Глечика стоїть охайна біла хатка під червоною черепицею, з ганком. Усередині світлиця, комора й кухня, де на стіні сяють мідні каструлі. А за хатою садок: яблуні, кури, качки.

— Ну хіба не гарно? — усміхнулася Ільзебіль.

— Гарно, — погодився рибалка. — Тепер заживемо.

— Побачимо, — сказала вона.

Минув тиждень, може, два. Якось уранці Ільзебіль і каже:

— Тісно тут. І садок маленький. Камбала могла б дати нам замок. Кам’яний, із вежами. Іди попроси.

— Жінко, та нам і хатки досить! Негарно це — знов іти.

— Іди-іди. Їй це раз плюнути.

Важко було в рибалки на серці, ноги ледве йшли. А море стало темно-синім, аж фіолетовим, і вже не блищало. Хоч і тихе ще було.

— Камбало, камбало, вийди з води! Знов мене жінка прислала сюди. Хоче моя Ільзебіль не того, чого хотів би я сам, — нічого.

— Ну, чого вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, — зітхнув рибалка. — Замок хоче.

— Іди. Вона вже стоїть біля брами.

І правда: де була біла хатка, там тепер здіймався високий кам’яний замок. Брама відчинилася сама — рип! У залах блищали дзеркала й кришталеві люстри, слуги кланялися, на столах парувала печеня й пахли пиріжки. А за замком — парк і стайня з кіньми.

— Ну? — спитала Ільзебіль.

— Ну… гарно, — сказав рибалка й пішов навшпиньки, щоб не наслідити на килимах. — Оце вже точно досить.

— Подумаємо, — сказала Ільзебіль.

Наступного ранку вона прокинулася першою й визирнула у вікно. Навколо, скільки сягало око, лежали поля, ліси й села.

— Чоловіче, вставай! Бачиш, скільки землі? Я хочу бути над нею королевою.

— Та навіщо тобі? Я не хочу бути королем.

— Не хочеш — то й не будь. А я хочу. Іди.

Пішов рибалка. Море стало сіре й каламутне, хвилі перевалювалися важко, і від них тягло гнилими водоростями.

— Камбало, камбало, вийди з води! Знов мене жінка прислала сюди. Хоче моя Ільзебіль не того, чого хотів би я сам, — нічого.

— Ну, чого вона хоче?

— Королевою хоче бути, — ледь чутно сказав рибалка.

— Іди. Вона вже королева.

Замок виріс удвічі. На вежах майоріли прапори, біля брами стояли сурмачі — ту-ру-ру! А Ільзебіль сиділа на високому золотому троні, у короні з діамантами.

— Ну от, — сказав рибалка. — Тепер ти королева. Тепер уже нічого не хочеш?

Ільзебіль постукала пальцями по бильцю трону — тук-тук-тук.

— Нудно. Королів на світі багато. Хочу бути імператрицею, щоб усі королі мені кланялися.

— Жінко! Імператриця одна на весь світ. Камбала цього не зможе.

— Я королева, а ти мій чоловік. Іди негайно!

Тепер море було чорне й густе, як смола. Вітер рвав рибалці шапку, хвилі шипіли білими гребенями. Голос у рибалки тремтів.

— Камбало, камбало, вийди з води! Знов мене жінка прислала сюди. Хоче моя Ільзебіль не того, чого хотів би я сам, — нічого.

— Ну, чого вона хоче?

— Імператрицею хоче бути.

— Іди. Вона вже імператриця.

Цього разу трон був заввишки з дзвіницю, а корона — така велика, що Ільзебіль ледве тримала голову рівно. Перед нею вклонялися королі й князі. Рибалці довелося так задерти голову, що аж шия заболіла.

— Ну, жінко, тепер ти імператриця. Тепер уже досить?

— Побачимо.

Тієї ночі Ільзебіль не спала. Крутилася з боку на бік і думала, чого б іще забажати. А перед світанком побачила, як за вікном повільно сходить сонце.

— Ага! — підхопилася вона. — Воно сходить, а мене й не спитало! Чоловіче! Я хочу, щоб сонце й місяць сходили тоді, коли я накажу!

Рибалка з переляку впав з ліжка — гуп!

— Жінко, схаменися! Цього й камбала не може!

— А я не можу сидіти й дивитися, як сонце сходить без мого дозволу! Іди!

Надворі шаленіла буря. Дерева гнулися до землі, з гір котилося каміння, у чорному небі тріщали блискавки. Хвилі здіймалися, як гори, а на вершечках у них кипіла біла піна. Рибалка кричав щосили, але сам себе не чув:

— Камбало, камбало, вийди з води! Знов мене жінка прислала сюди. Хоче моя Ільзебіль не того, чого хотів би я сам, — нічого.

З чорної води виринула камбала.

— Ну, чого вона ще хоче?

— Хоче… — рибалка опустив очі. — Хоче, щоб сонце й місяць сходили з її наказу.

Камбала довго мовчала. Потім сказала:

— Іди додому. Вона знову сидить у своєму Глечику.

Хлюп — і пішла на дно. Більше рибалка її ніколи не бачив.

Буря стихла так само раптово, як і почалася. Рибалка поплентався додому. Не було ні замку, ні веж, ні сурмачів, ні білої хатки, ні садка з яблунями. Тільки крива хатина з одним вузеньким віконцем і латаним дахом.

На лаві біля столу сиділа Ільзебіль — у старій полатаній спідниці, без корони. Вона дивилася на свої руки й мовчала.

— Ну от, — тихо сказав рибалка й сів поруч.

Ільзебіль нічого не відповіла.

А крізь вузеньке віконце в Глечик заглядало ранкове сонце. Воно зійшло само, як сходило щоранку, — і нікого про це не питало.