Свинопас

Жив собі колись принц. Королівство мав маленьке-маленьке: обійдеш його за ранок, а на обід ще й устигнеш додому. Та принц був веселий і сміливий, тож надумав посвататися до самої імператорської доньки.

Подарунки в нього були незвичайні. У саду, де спочивав його батько, ріс трояндовий кущ. Цвів він лише раз на п’ять років, і то однією-єдиною квіткою. Зате як вона пахла! Хто понюхає, той забуває всі свої печалі. А ще був у принца соловейко. Як заспіває, здається, що всі пісні світу сховалися в його маленькому горлечку.

Поклав принц троянду й соловейка у дві срібні скриньки та й послав принцесі.

Імператор сам заніс скриньки до зали, де принцеса з фрейлінами гралася в гостей. Побачила вона подарунки й аж у долоні заплескала:

— Ой, хоч би там було кошенятко!

Відкрили першу скриньку, а там троянда.

— Яка гарна робота! — заахкали фрейліни.

— Не просто гарна, а чудова! — сказав імператор.

Принцеса торкнулася пелюстки пальчиком і скривилася:

— Фе, тату! Вона не зроблена. Вона справжня!

— Фе! — підхопили фрейліни. — Справжня!

— Не будемо сердитися наперед, — сказав імператор. — Глянемо, що в другій.

Вилетів соловейко, сів на підвіконня й заспівав так, що на кухні кухар випустив ополоник.

— Шарман! Шарман! — защебетали фрейліни. Вони дуже любили балакати по-французькому, хоч і знали всього кілька слів.

— Ох, як нагадує музичну скриньку покійної імператриці, — зітхнув старий придворний. — Той самий голос, ті самі переливи!

— Еге ж, — сказав імператор і заплакав, як мала дитина.

— Сподіваюся, пташка не справжня? — спитала принцеса.

— Справжнісінька, — вклонилися посланці.

— То нехай летить, — махнула рукою принцеса.

І принца до палацу не пустила.

Та принц не засмутився. Вимазав обличчя сажею, насунув стару шапку на самі брови й постукав до палацу.

— Добридень, ваша імператорська величносте! Чи не знайдеться для мене якоїсь роботи?

— Ох, охочих багато, — почухав потилицю імператор. — А втім, мені потрібен хтось пасти свиней. Їх у мене ціла сила.

Так принц став імператорським свинопасом. Дали йому тісну комірчину біля свинарника. Цілісінький день він там щось стругав і клепав, а надвечір зробив маленький горщик, увесь обвішаний дзвіночками. Як закипить у ньому вода, дзвіночки — дзень-дзелень! — і грають стару пісеньку:

«Ах, мій милий Августине, все минуло, все!»

А найдивовижніше було ось що: хто потримає палець над парою, той одразу чує носом, що вариться на кожній кухні в місті. У пекаря булочки з маком, а в шевця — капуста з горохом.

Ішла повз свинарник принцеса з фрейлінами. Почула пісеньку й аж зупинилася. Це ж була єдина пісенька, яку вона вміла зіграти на фортепіано, та й то одним пальчиком.

— Та це ж моя пісня! — вигукнула вона. — Свинопас, мабуть, дуже освічений. Ану спитайте, скільки коштує його інструмент.

Побігла фрейліна, узувши дерев’яні черевики, щоб не замастити туфельок.

— Скільки хочеш за горщик?

— Десять поцілунків від принцеси, — відповів свинопас.

— Ой лишенько! — сплеснула руками фрейліна.

— Менше не візьму.

Принцеса тупнула ніжкою:

— Який нечемний! Ходімо звідси.

Та не пройшла й кількох кроків, як дзвіночки знову задзеленчали: «Ах, мій милий Августине…»

— Слухай-но, — гукнула принцеса фрейліні, — спитай, чи не візьме він десять поцілунків від вас.

— Ні, дякую, — відповів свинопас. — Десять від принцеси, або горщик лишається в мене.

— Ох і морока! — зітхнула принцеса. — Ну то станьте довкола, щоб ніхто не бачив.

Фрейліни розпустили свої широкі спідниці колом. Свинопас отримав десять швиденьких поцілунків, легких, мов горобець дзьобнув, а принцеса — горщика.

От уже була втіха! Цілий вечір і цілий наступний день горщик кипів не вгаваючи. Принцеса з фрейлінами тримали над ним пальчики й нюхали.

— Ми знаємо, у кого сьогодні солодка каша, а в кого млинці! — плескали в долоні фрейліни.

— Тільки нікому ні слова, — казала принцеса. — Я ж імператорська донька!

А свинопас, тобто принц, — та ніхто ж про це не знав, — і дня не сидів без діла. Тепер він змайстрував тріскачку. Як закрутиш її — тр-р-р! — вона грає всі вальси й польки, які тільки є на світі.

— Оце так! — сказала принцеса, почувши музику. — Нічого кращого я не чула. Спитайте, скільки він хоче. Але поцілунків більше не дам!

— Сто поцілунків від принцеси, — сказала, повернувшись, фрейліна.

— Та він з глузду з’їхав! — обурилася принцеса й пішла.

Пройшла кілька кроків, послухала вальс і зупинилася.

— Треба ж підтримувати мистецтво, — мовила вона поважно. — Я ж імператорська донька. Скажіть йому, що дам десять поцілунків, як і вчора, а решту нехай бере від фрейлін.

— Ой, нам не хочеться! — запищали фрейліни.

— Дурниці! Якщо я можу, то й ви можете.

Та свинопас похитав головою:

— Сто від принцеси, або тріскачка лишається в мене.

— Ну то ставайте довкола! — звеліла принцеса.

Фрейліни знову розпустили спідниці колом, і почалося лічення.

Тим часом імператор вийшов на балкон. Протер очі, начепив окуляри.

— Що це там за метушня біля свинарника? Ану ж бо гляну.

Підтягнув свої туфлі, що їх носив стоптаними, і тихенько зійшов у двір. А фрейліни так захопилися ліченням, щоб усе було чесно, — ані більше, ані менше, — що й не помітили його. Імператор звівся навшпиньки.

— Вісімдесят чотири… вісімдесят п’ять… вісімдесят шість…

— Це що таке?! — гримнув імператор і замахав туфлею.

Фрейліни — врозтіч, тріскачка — брязь об землю.

— Геть! — тупотів імператор. — Обоє геть із моєї імперії!

І вигнав їх за ворота: і принцесу, і свинопаса.

Стояла принцеса під дощем, мокра, і плакала. Свинопас мовчки стояв поруч.

— Ой, яка ж я нещасна! — схлипувала вона. — Чом я не пішла за того гарного принца? Ой, яка ж я нещасна!

Тоді свинопас зайшов за дерево, витер сажу з обличчя, скинув старе лахміття й вийшов у принцовому вбранні. Був він такий гарний, що принцеса аж присіла в реверансі.

— Чесного принца ти не схотіла, троянди й соловейка не зрозуміла, — сказав він. — А свинопаса цілувала за іграшку.

Пішов він до свого маленького королівства й зачинив за собою ворота. Клац — і засув.

А принцеса лишилася надворі й тихенько співала:

«Ах, мій милий Августине, все минуло, все!»