Пані Метелиця

Жила собі вдова, і було в неї дві доньки. Рідна, Марта, любила поспати до обіду та поласувати пиріжками. А падчерка Оленка прокидалася раніше за півнів і зразу бралася до роботи.

Мачуха Марту хвалила, а Оленку ганяла то по воду, то до печі, то до прядки. Щодня садовила її біля криниці край дороги прясти, аж доки не стемніє.

Одного разу Оленка пряла так довго, що натерла пальчики до червоного, і веретено теж почервоніло. Нахилилася вона над криницею, щоб його обмити, а веретено — плюсь! — вислизнуло з рук і пішло на дно.

Заплакала Оленка, побігла до мачухи.

— Упустила, то й діставай! — гримнула та. — Без веретена додому не вертайся.

Повернулася дівчинка до криниці. Подивилася в темну воду. Холодно, глибоко… Зажмурилася — і стрибнула.

Розплющила очі, а вона лежить на зеленій галявині. Сонечко гріє, квіти пахнуть, бджоли гудуть. От дива!

Пішла Оленка стежкою, аж бачить: стоїть піч, повна хліба. А хліб гукає:

— Ой, витягни нас, витягни! Бо згоримо, ми вже давно спеклися!

Узяла Оленка лопату і — раз, раз, раз! — повиймала всі хлібини. Рум’яні, гарячі, аж пара йде.

Рушила далі, а там стоїть яблуня, вся обліплена яблуками.

— Потруси мене, потруси! — просить яблуня. — Мої яблука вже стиглі!

Трусонула Оленка гілля — гуп, гуп, гуп! — посипалися яблука, наче дощ. Склала їх дівчинка охайною купкою і пішла собі далі.

Аж ось і хатинка. З віконця визирає бабця: волосся біле, як сніг, а зуби великі-превеликі. Злякалася Оленка, хотіла вже тікати.

— Не бійся, дитино, — лагідно мовила бабця. — Лишайся в мене. Будеш добре хазяйнувати, то не пошкодуєш. Тільки пам’ятай: щоранку стели мені постіль і збивай перину так, щоб пір’я літало. Як пір’я летить, на землі сніг іде. Я ж Пані Метелиця.

Почула Оленка добрий голос, і страх як рукою зняло. Лишилася.

Робила все, як велено. Щоранку відчиняла вікно, брала перину за краї і — трусь-трусь! — збивала так, що пір’їнки кружляли в повітрі, мов білі метелики. А внизу, на землі, люди дивилися в небо й тішилися:

— Ой, сніжок пішов!

Дітлахи ліпили сніговиків, каталися на санчатах, а собаки ловили пухнасті сніжинки ротом — гам!

Добре жилося Оленці в Пані Метелиці. Ніхто її не сварив, щодня на столі парувала юшка, а ввечері — пиріжки з яблуками. Та минув час, і засумувала дівчинка.

— Хочу додому, — зізналася вона якось. — Мені тут у сто разів краще, а серце все одно туди тягне.

— Це добре, що ти за рідною хатою сумуєш, — усміхнулася Пані Метелиця. — А служила ти мені щиро, тож я сама тебе й проведу.

Узяла вона Оленку за руку й підвела до високої брами. Брама розчинилася, і тієї ж миті як посиплеться золотий дощ! Дзень-дзелень! Золото чіплялося до Оленчиної сукні, до коси, до рукавів, аж поки вся вона не засяяла, наче сонечко.

— Це тобі за твою працю, — мовила Пані Метелиця і простягнула їй веретено, те саме, що впало в криницю.

Брама зачинилася, і Оленка опинилася на землі, неподалік рідної хати. На цямрині криниці сидів півень. Побачив її, ляснув крилами:

— Кукуріку! Наша золота панна вже тут!

Мачуха, як угледіла стільки золота, одразу стала привітна-привітна. Розпитала все до найменшої дрібнички й подумала: «Хай і моя Марта таке щастя добуде».

Посадила вона Марту біля криниці прясти. Та прясти Марті не хотілося. Вколола вона пальця об шипшину, мазнула веретено, щоб і воно почервоніло, як в Оленки, кинула його в криницю — бульк! — і стрибнула слідом.

Опинилася Марта на тій самій галявині й пішла тією самою стежкою. Гукає до неї хліб із печі:

— Витягни нас, витягни, бо згоримо!

— Ще чого! — пирхнула Марта. — Щоб я в сажі замурзалася?

І пройшла мимо. Просить яблуня:

— Потруси мене, яблука вже стиглі!

— Ага, а яблуко мені по маківці гупне!

І знову не зупинилася.

Прийшла Марта до Пані Метелиці. Великих зубів не злякалася, бо вже чула про них від сестри, і зразу напросилася на службу.

Першого дня Марта старалася, бо все думала про золото. Другого вже ледачкувала. А третього й зовсім не схотіла вставати з ліжка. Постіль не стелила, перину не збивала. Пір’я не літало, і на землі ані сніжинки.

Терпіла Пані Метелиця, терпіла, та й каже:

— Іди, мабуть, додому, дитино.

Марта аж підскочила з радощів: «Ну, зараз посиплеться золото!» Стала під брамою, підставила долоні… а згори — хлюп! — ціле відро чорної липкої смоли.

— Це тобі за твою роботу, — сказала Пані Метелиця і зачинила браму.

А вдома того вечора Оленка сиділа біля вікна, загорнувшись у теплу хустку. Усі ці дні вона щовечора дивилася в небо. Першого дня сніжило, а потім — ані сніжинки. Аж тут знову посипав лапатий сніг.

— Знову хтось перину збиває, — шепнула Оленка. — Тільки хто: Марта чи сама Пані Метелиця?

Рипнула хвіртка. Прийшла Марта додому чорна з голови до п’ят. Півень на цямрині як побачив її, ляснув крилами:

— Кукуріку! Наша замазура вже вернулася!

Терла Марта смолу, терла: і милом, і піском, і гарячою водою. Та де там! Смола так і не відмилася, скільки Марта жила.