Чоботар і ельфи
Бідному чоботареві хтось уночі шиє чоботи. Перед Різдвом він із дружиною дізнається, хто це, і готує малим помічникам теплі подарунки.
- Трохи сумно
Жив собі чоботар із дружиною. Був він добрий і працьовитий, та бідний-бідний. Лишився в нього шматок шкіри тільки на одні чоботи.
Увечері чоботар розкроїв шкіру, поклав на стіл і сказав:
— Завтра вранці пошию.
Та й ліг спати.
Уранці прокинувся, а на столі стоять чоботи. Готові! Стібочок до стібочка, рівненькі, блискучі.
— От дива! — ахнув чоботар. — Хто ж це шиє вночі?
Прийшов купець, приміряв чоботи і аж засяяв. Так вони йому сподобались, що заплатив він за них стільки, що вистачило на шкіру для двох пар.
Увечері чоботар розкроїв дві пари. А вранці на столі стоять дві пари нових чобіт.
— Хто ж це шиє вночі? — дивується чоботар.
Так і пішло: щовечора розкроїть, те вранці готове. Повеселішала хата. У печі затріщав вогонь, на столі запахли пиріжки.
Надворі випав сніг. Наближалося Різдво. Якось чоботар каже дружині:
— А давай цієї ночі не спати. Подивимось, хто нам допомагає.
— Давай, — шепнула дружина.
Сховалися вони за завіскою в куточку. Свічку лишили на столі. Північ. Аж тут скрип-скрип двері, і в хату заходять двоє маленьких чоловічків. Заввишки з рукавичку. Босі, без сорочечок, носики червоні від морозу.
Плиг-плиг на стіл. І як почали шити! Тук-тук молоточками, шурх-шурх нитками. Пальчики так і миготять. Пошили, зіскочили та й за двері.
Уранці дружина каже:
— Бачив? Вони ж змерзли! Самі босі, а нам чоботи шиють.
— Треба їм віддячити, — кивнув чоботар.
Дружина пошила дві сорочечки, дві курточки, двоє штанців і зв’язала дві пари теплих панчішок. А чоботар зробив дві пари крихітних чобіток, найменших у світі.
Увечері вони не поклали на стіл шкіри. Поклали подарунки. І знову сховалися.
Північ. Скрип-скрип: прийшли чоловічки. Плиг-плиг на стіл. Шукають шкіру, а там сорочечки! Курточки! Чобітки!
— Ой! — пискнув один.
— Це нам? — пискнув другий.
Вдяглися вони вмить. Покрутилися, поплескали в долоні та й давай танцювати! Через стіл, через лаву, по підвіконню, тупу-тупу новими чобітками. І співали:
— Ми тепер такі гарні, нащо нам далі чоботи шити?
Та й вистрибнули надвір, у сніг.
Більше чоловічки не приходили. Ні тієї ночі, ні наступної, ні навесні.
Дружина ще довго лишала на столі шматочок пирога: а раптом? Та вранці пиріг лежав, де й лежав.
— Пішли наші малі, — зітхала вона. — У нових чобітках далеко зайдуть.
А чоботареві відтоді в усьому щастило: за що не візьметься — усе вдається. І жили вони з дружиною в достатку аж до старості. Чоловічки пішли, а добро, яке вони принесли, лишилося.
