Різдвяна пісня

Ебенезер Скрудж був скнарою, яких світ не бачив. Він стискав, вичавлював, загрібав і чіплявся за кожну монету, а віддавати не віддавав нічого й нікому. Холод сидів у ньому так глибоко, що від нього загострився ніс, посиніли губи й замерзли очі. Навіть на Різдво він не відтавав ані на крихту.

Сім років тому помер його компаньйон, старий Джейкоб Марлі. Скрудж поховав його якнайдешевше, а вивіску над дверима так і не перемалював: «Скрудж і Марлі». Фарба ж бо коштує грошей.

Того Святвечора на Лондон ліг жовтий туман, такий густий, що будинки через вулицю здавалися привидами. Скрудж сидів у конторі й рахував гроші. А в тісній комірчині поруч гнув спину над паперами його писар Боб Кретчит. Вугілля Скрудж тримав у себе, і щойно писар брався за совок, хазяїн буркотів, що, видно, їм доведеться розпрощатися. Тож Боб замотався в білий шарф і грів пальці над свічкою.

— Веселого Різдва, дядечку! — гукнув із порога дзвінкий голос.

Це прийшов Скруджів небіж Фред, рум’яний з морозу, аж очі сяяли.

— Дурниці! — буркнув Скрудж.

— Різдво — дурниці? Ви ж не всерйоз!

— Цілком. Що таке Різдво? Час, коли ти на рік старший, а не на гріш багатший. Якби моя воля, кожного, хто торочить «веселого Різдва», я зварив би в його ж пудингу!

— Дядечку, приходьте завтра до нас на обід, — не здавався Фред.

— Ні.

— Але чому?

— А чого ти одружився?

— Бо закохався.

— Закохався! — пирхнув Скрудж так, ніби почув найбільшу дурницю на світі. — На все добре.

Фред пішов, так і не розсердившись.

Щойно за ним зачинилися двері, як увійшли двоє поважних панів із паперами.

— Ми збираємо пожертви для бідних, — сказав один. — Тисячі людей у ці свята не мають ні теплого кута, ні шматка хліба. Скільки вам записати?

— Нічого.

— Ви хочете лишитися невідомим? — перепитав пан.

— Я хочу, щоб мене лишили в спокої. Хіба для бідних нема в’язниць і притулків? Я плачу за них податки, і досить із мене.

— Багато хто радше помре, ніж туди піде.

— То хай і помирають, — сказав Скрудж. — Світ стане просторіший.

Пани перезирнулися й пішли. А під дверима якийсь хлопчина, синій від холоду, завів колядку просто в замкову щілину. Скрудж прогнав його лінійкою.

Нарешті настав час зачиняти контору.

— Ви, певно, й завтра хочете цілий день гуляти? — скривився Скрудж.

— Якщо можна, сер. Це ж раз на рік.

— Дурна вимовка, щоб щороку залазити мені в кишеню! Гаразд. Але післязавтра щоб прийшли якнайраніше!

Боб пообіцяв. А вийшовши на вулицю, двадцять разів з’їхав разом із хлопчаками з крижаної гірки — на честь Святвечора — і щодуху побіг додому, до дітей.

Скрудж рушив додому, у старий темний будинок, де, крім нього, жили самі контори. Вставив ключ у замок — і завмер. Мідний дверний молоток, той самий, що він бачив щодня, став обличчям. Обличчям Марлі! Блідим, з окулярами на лобі, і волосся на ньому ворушилося, мов від гарячого подиху. Скрудж кліпнув — і перед ним знову був звичайний молоток.

— Дурниці, — сказав він.

Проте обійшов зі свічкою всі кімнати, навіть під ліжко зазирнув. Тоді замкнувся на два оберти, чого зроду не робив, надів халат і нічний ковпак та й сів біля крихітного вогню з мисочкою каші.

Аж тут задзеленчали всі дзвіночки в домі, що давно висіли без діла. Унизу щось загримотіло, наче хтось тягнув сходами важкі ланцюги. Брязь… брязь… усе ближче — і крізь зачинені двері в кімнату ввійшов Марлі.

Той самий Марлі, у тій самій жилетці й чоботях із китицями. Тільки прозорий: крізь нього видно було два ґудзики ззаду на сюртуку. А довкола пояса в нього обвивався довгий ланцюг, і до нього були прикуті скриньки для грошей, ключі, замки, гаманці й товсті рахункові книги.

— Не вірю я тобі, — сказав Скрудж. — Ти, мабуть, шматок недовареної картоплини. Це мені з вечері мариться.

Привид так завив і так затряс ланцюгом, що Скрудж учепився в крісло.

— Віриш тепер?

— Вірю, вірю! Але чого ти в ланцюгах, Джейкобе?

— Цей ланцюг я скував за життя, — глухо відповів Марлі. — Ланку за ланкою, монету за монетою. Сам його надів, сам і ношу. А твій, Ебенезере, був такий самий уже сім років тому. Відтоді ти добряче його подовжив.

Скрудж мимохіть обмацав себе, але нічого не намацав.

— Тепер я блукаю світом і нікому не можу допомогти, — зітхнув привид. — А міг же, поки жив! Слухай: у тебе ще є надія. До тебе прийдуть троє духів. Перший — коли дзвін проб’є першу. Другий — наступної ночі о тій самій порі. Третій — ще через ніч, з останнім ударом опівночі.

— А не можна всіх трьох разом, щоб одразу відбутися? — спитав Скрудж.

Марлі не відповів. Він позадкував до вікна, вікно саме собою прочинилося, і привид розтанув у тумані. Скрудж хотів сказати «дурниці», та затнувся на першому ж складі. Ліг, як був, і миттю заснув.

Дзвін пробив першу. Завіси біля ліжка розсунулися, і перед Скруджем постав дивний гість: на зріст як дитина, а волосся біле, як у діда. У руці гілочка зеленого падуба, а з маківки б’є ясний промінь світла.

— Я Дух Минулого Різдва, — тихо мовив він. — Твого минулого. Ходімо.

Вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі під морозним небом.

— Я ж тут виріс! — сплеснув руками Скрудж.

А в старій холодній школі, у порожньому класі, сидів над книжкою один-єдиний хлопчик. Усіх забрали додому на свята, а його ні.

Скрудж упізнав у ньому себе, опустився на лаву поруч і заплакав, сам того не помітивши.

— Учора під моїми дверима хлопчина співав колядку, — пробурмотів він. — Шкода, що я його прогнав.

Двері класу розчинилися, і вбігла дівчинка, менша за брата. Вона обхопила його за шию:

— Я по тебе приїхала, братику! Тато тепер добріший, він кличе тебе додому. Назавжди! Це буде найкраще Різдво!

— Фан, — прошепотів Скрудж. — Моя сестричка. У неї було велике серце.

— Вона давно померла, — сказав Дух. — І лишила сина.

— Так, — ніяково відповів Скрудж. — Фреда.

Тоді Дух привів його до міської крамниці з високою конторкою.

— Та це ж старий Феззівіг! — вигукнув Скрудж. — Я в нього був учнем!

Огрядний веселий старий потер руки й гукнув:

— Гей, хлопці! Ебенезере! Діку! Годі працювати, сьогодні Святвечір! Зачиняйте віконниці!

За хвилину все прибрали, підлогу підмели, вогонь розпалили, і крамниця стала залою. Прийшов скрипаль, прийшла пані Феззівіг, уся в усмішках, прийшли три панни Феззівіг і шестеро їхніх залицяльників, пекар, куховарка, хлопчина із сусідньої крамниці. Танцювали так, що рипіла підлога. А коли старий Феззівіг із дружиною вийшли в танок, ноги в нього миготіли так, що, здавалося, від них аж світло йде.

Молодий Скрудж кружляв і сміявся разом з усіма.

— Чого вони всі так йому вдячні? — спитав Дух. — Він же витратив кілька монет, не більше.

— Не в монетах річ! — гаряче мовив Скрудж. — Він міг зробити нас щасливими чи нещасними, і працювати в нього могло бути радістю чи мукою. А він вибирав радість! Це дорожче за цілий статок. — І раптом замовк.

— Що таке?

— Нічого… Я б хотів сказати кілька слів своєму писареві. Ото й усе.

Остання картина була тиха. Скрудж, уже дорослий, з холодним блиском в очах, сидів поряд із дівчиною на ім’я Белль.

— Тепер ти любиш інше, — сказала Белль, і в її очах стояли сльози. — Гроші. Я бачу, як твої мрії відпадають одна за одною і лишається тільки одна: розбагатіти. Я тебе відпускаю. Будь щасливий із тим, що вибрав.

Вона пішла, а молодий Скрудж її не спинив.

— Досить! — закричав старий Скрудж. — Не показуй мені більше!

Він вихопив у Духа ковпак, схожий на гасильник для свічок, і насунув йому на голову. Світло пробивалося з-під країв, та Скрудж тиснув щосили — і раптом опинився у своєму ліжку.

Коли дзвін знову пробив першу, до нього ніхто не прийшов. Зате із сусідньої кімнати лилося яскраве світло. Скрудж прочовгав туди в капцях — і не впізнав власної кімнати. Стіни й стеля зеленіли падубом, плющем та омелою, у коминку гуготів вогонь, якого тут не бачили багато зим. А на підлозі, наче трон, громадилися індички, гуси, окости, гірлянди ковбас, сливові пудинги, червоні каштани, рум’яні яблука й соковиті апельсини. На цій горі сидів веселий велетень у зеленій мантії, облямованій білим хутром, з вінком падуба на кучерях і палаючим смолоскипом у руці.

— Заходь! — прогримів він. — Заходь і познайомся зі мною! Я Дух Цього Різдва.

— Веди мене, куди треба, — тихо сказав Скрудж. — Учора я дечого навчився.

Він ухопився за край мантії, і кімната зникла.

Аж ось Дух зупинився біля маленького будиночка Боба Кретчита. Пані Кретчит у двічі перешитій сукні, зате з новими стрічками, накривала на стіл. Двоє малих Кретчитів улетіли з криком: вони нюхали біля пекарні гусей і впізнали свою за запахом! А тоді прийшов Боб, і на плечі в нього сидів Малий Тім — крихітний, з милицею в руці й залізними шинами на тоненьких ніжках.

Гуска була невеличка, але з яблучним соусом і картоплею її вистачило на всіх, і всі Кретчити в один голос заявили, що такої гуски світ ще не бачив. Потім пані Кретчит, хвилюючись, пішла по пудинг. А раптом не доварився? А раптом розвалиться? А раптом хтось переліз через паркан і поцупив його?! Та ось вона внесла його: круглий, твердий, як гарматне ядро, з гілочкою падуба на маківці, у синіх вогниках.

— Веселого Різдва нам усім, мої любі! — підняв склянку Боб.

— Хай благословить Бог усіх нас, кожного! — сказав Малий Тім.

Він сидів на стільчику біля батька, і Боб тримав його худеньку ручку, наче боявся, що хтось його забере.

— Духу, — тихо спитав Скрудж, — Малий Тім житиме?

— Я бачу порожній стільчик біля коминка, — відповів Дух, — і милицю без хазяїна, яку дбайливо бережуть. Якщо нічого не зміниться, хлопчик помре.

— Ні! Ні, добрий Духу, скажи, що його вбережуть!

— Навіщо? — знизав плечима Дух. — Якщо він має померти, то хай і помирає. Світ стане просторіший.

Скрудж похнюпився: це були його власні слова.

Потім Дух переніс його до Фреда. Там стояв такий регіт, що аж шибки дзвеніли.

— Він сказав, що Різдво — це дурниці! — заливався Фред. — Та мені його шкода. Він має купу грошей, а користі з них жодної, навіть собі. Я однаково кликатиму його щороку.

Потім грали в «так і ні». Фред щось загадав, а всі вгадували. Це тварина? Так. Жива? Так. Бурчить і гарчить? Так. А в звіринці її показують? Ні!

— Знаю! — вереснула Фредова своячка. — Це твій дядько Скру-у-удж!

Так воно й було. А тоді Фред підняв склянку:

— За дядька Скруджа! Де б він не був, хай має веселе Різдво!

— За дядька Скруджа! — підхопили всі.

І Скруджеві, якого ніхто не бачив, стало так легко на серці, що він ладен був їм подякувати.

Пробила північ. Дух Цього Різдва зник, а з туману, наче сам туман, підплив третій гість. Високий, закутаний у темне вбрання з каптуром, так що видно було тільки простягнуту руку. Він мовчав.

— Ти Дух Майбутнього Різдва? — спитав Скрудж і почув, як тремтить його голос.

Каптур ледь схилився.

— Я боюся тебе найбільше, — зізнався Скрудж. — Але веди. Я хочу стати іншим.

На біржі стояли купці, яких Скрудж добре знав.

— Коли він помер?

— Здається, минулої ночі.

— А гроші кому?

— Не знаю, — позіхнув один. — Мені він їх не лишив.

— Похорон, мабуть, буде дешевий. Хто ж туди піде? Хіба як пригощатимуть, тоді й я піду!

Усі засміялися й розійшлися. Скрудж дивувався: про кого це вони так? Він шукав себе серед людей на своєму звичному місці, але там стояв хтось інший.

Тоді Дух привів його до Кретчитів. У будиночку було тихо-тихо. Старший син Пітер читав уголос, пані Кретчит шила й часто терла очі: це від свічки, казала вона. Прийшов Боб, поцілував дітей і сів біля коминка. А поруч стояв порожній стільчик, і до нього була прихилена маленька милиця.

— Ми ж не забудемо нашого Малого Тіма, правда? — тихо сказав Боб. — Такого терплячого, такого маленького. І ніколи не сваритимемося між собою, бо згадаємо його.

— Ніколи, тату! — відповіли діти.

Дух повів Скруджа далі й показав рукою на занедбаний надгробний камінь, і на тому камені Скрудж прочитав своє ім’я: ЕБЕНЕЗЕР СКРУДЖ.

Він упав на коліна.

— Духу! Я вже не той, ким був! Я шануватиму Різдво в серці й берегтиму його цілий рік. Я не забуду, чого навчили мене всі троє. Скажи, що це ще можна змінити!

Він ухопив Духа за руку, і раптом темне вбрання зіщулилося, зморщилося — і стало стовпчиком ліжка. Його власного ліжка!

Ліжко було його, кімната була його, і найкраще: час теж був його, щоб усе виправити!

— Я не знаю, що робити! — вигукував Скрудж, сміючись і плачучи водночас і плутаючись у панчохах. — Я легкий, як пір’їна, щасливий, як ангел, веселий, як школяр! З Різдвом усіх! Ха-ха-ха!

Для людини, яка не сміялася стільки років, це був чудовий сміх.

Дзвони гули на весь Лондон. Скрудж розчахнув вікно. Ясний, морозний, сяйливий ранок!

— Гей, хлопче! — гукнув він хлопчикові у святковому вбранні. — Який сьогодні день?

— Сьогодні? — вирячився хлопчик. — Та ж Різдво!

— Різдво! Я його не проґавив! Духи впоралися за одну ніч! Хлопче, ти знаєш крамницю з птицею за рогом? Там у вітрині висіла найбільша індичка, та, що з нагородою. Її вже продали?

— Ту, що завбільшки з мене?

— Розумник! Саме ту!

— Вона й досі висить.

— Біжи, купи її! Приведи продавця, я скажу, куди нести. Повернешся за п’ять хвилин — отримаєш пів крони!

Хлопчик зник, як куля з рушниці.

— Пошлю її Бобові Кретчиту, — шепотів Скрудж, потираючи руки й заходячись сміхом. — І він не знатиме, від кого! Вона ж удвічі більша за Малого Тіма!

Індичка була така здоровенна, що на власних ногах і хвилини не встояла б: зламала б їх, як сірники. Довелося найняти візника.

А на вулиці Скрудж зустрів одного з тих поважних панів, що збирали пожертви, і шепнув йому на вухо таку суму, що в пана аж подих перехопило. — Тут і за всі минулі роки, — пояснив Скрудж.

Пополудні Скрудж разів із десять підходив до Фредових дверей, перш ніж наважився постукати.

— Це я, твій дядько Скрудж. Прийшов на обід. Можна, Фреде?

Можна! Та Фред мало не відірвав йому руку, так її тряс. Вечір був чудовий, ігри чудові, і всі були чу-до-во щасливі.

Наступного ранку Скрудж прийшов до контори раніше за всіх. Ох, як він хотів упіймати Боба на запізненні! І впіймав. Боб запізнився на вісімнадцять з половиною хвилин, шмигнув на свій стілець і так застрочив пером, наче хотів наздогнати дев’яту годину.

— Гм! — прогарчав Скрудж своїм давнім голосом, наскільки зміг. — Як це розуміти — приходити о такій порі?

— Перепрошую, сер. Я вчора трохи засвяткувався.

— То слухайте, друже мій, — сказав Скрудж. — Більше я такого не терпітиму. А тому, — він зіскочив із табурета й так тицьнув Боба в бік, що той аж поточився, — а тому я підвищую вам платню!

Боб затремтів і потягнувся до лінійки: чи не покликати людей, щоб угамували божевільного?

— Веселого Різдва, Бобе! — сказав Скрудж так щиро, що не повірити було неможливо. — Я допомагатиму вашій родині. А зараз розпаліть вогонь і купіть ще відро вугілля, перш ніж поставите хоч одну крапку над «і»!

Скрудж зробив усе, що обіцяв, і навіть більше. А Малому Тімові, який не помер, він став другим батьком. І невидимий ланцюг, який він кував стільки років, розсипався ланка за ланкою — щоразу, коли Скрудж комусь допомагав.