Лускунчик і Мишачий король

Напередодні Різдва дітей лікаря Штальбаума цілий день не пускали до вітальні. Семирічна Марі та її брат Фріц сиділи в сутінках у дитячій і прислухалися. За дверима щось шаруділо, постукувало й тихенько дзенькало.

— Це хрещений Дросельмаєр, — прошепотів Фріц. — Я бачив, як він проніс ось такий ящик!

Хрещений Дросельмаєр був чоловік незвичайний. Маленький, сухенький, з чорною пов’язкою на оці та в блискучій скляній перуці. Він умів полагодити будь-який годинник, навіть такий, що вже й цокати забув. А щороку на Різдво майстрував дітям якусь хитромудру іграшку.

Аж тут — дзінь-дзінь-дзінь! — задзвенів срібний дзвіночок. Двері розчахнулися, і діти так і завмерли на порозі.

Посеред вітальні сяяла ялинка. На її гілках висіли золоті яблука, цукрові горішки й льодяники, а сотні свічечок мерехтіли, мов зорі. Фріц із радісним криком кинувся до нового загону гусарів на білих конях. Марі знайшла під ялинкою ляльку в шовковій сукенці й дивилася на неї, аж дихати забула.

Хрещений же привіз цілий замок із вежами. У його віконцях походжали крихітні пани й пані, кланялися одне одному, а маленький хлопчик у зеленому вибігав на балкон і знову ховався.

— А можна, щоб він вийшов з іншого боку? — спитав Фріц.

— Не можна, — пирхнув хрещений. — Механізм так зроблено.

— Тоді це нудно, — знизав плечима Фріц і повернувся до своїх гусарів.

Хрещений трохи надувся. А Марі тим часом помітила біля ялинки ще когось. Там скромно стояв дерев’яний чоловічок. Голова в нього була завелика, ніжки затонкі, зате фіолетовий мундир із білими ґудзиками сидів напрочуд гарно. Біла борідка, мов із вати, а очі — зелені, добрі й трошки сумні.

— Тату, а це чий? — тихо спитала Марі.

— Ваш спільний, — усміхнувся батько. — Це Лускунчик. Він лускає горіхи. Ось дивися.

Батько вклав горіх чоловічкові в рот, смикнув його за дерев’яний плащик — хрусь! — і шкаралупа розкололася, а ядро впало Марі на долоньку.

Марі вибирала для Лускунчика найменші горішки й годувала його обережно, ніби пташеня. Та Фріцові закортіло й собі. Він запхнув Лускунчикові найбільший і найтвердіший горіх, щосили натиснув — хрусь-трісь! — і три дерев’яні зубчики випали на підлогу, а щелепа безпорадно відвисла.

— Ну й нікчемний з нього солдат, — буркнув Фріц.

— Ти сам винен! — скрикнула Марі й притиснула Лускунчика до себе.

Вона відв’язала зі своєї сукенки білу стрічку й акуратно підв’язала йому щелепу.

— Нічого, — шепотіла вона. — Хрещений тебе полагодить. А поки що я про тебе дбатиму.

Пізно ввечері всі пішли спати, а Марі впросила маму дозволити їй ще трошки побути у вітальні. Вона вмостила Лускунчика в скляній шафі з іграшками, на найм’якшому ліжечку своєї ляльки, і вже зібралася йти.

Аж тут годинник на стіні зашипів і захрипів. На ньому сиділа позолочена сова. Вона опустила крила, нахилила голову — і Марі здалося, що це зовсім не сова, а хрещений Дросельмаєр зиркає на неї своїм єдиним оком.

Бом! Бом! — дванадцять разів пробив годинник.

І тоді з усіх кутків зашкряботіло, запищало, затупотіло. Зі щілин у підлозі виглядали сотні блискучих оченят. Мишки вибігали ряд за рядом і шикувалися, мов справжнє військо. А посеред кімнати підлога раптом здибилася, і звідти з тріском вилізла величезна миша з сімома головами. На кожній голові поблискувала золота корона.

— Пі-пі-пі! — запищали всі сім голів разом.

Марі скрикнула й позадкувала до шафи. Ліктем вона зачепила скло — дзень! А за склом щось заворушилося.

Лускунчик підвівся з ліжечка, вихопив крихітну шабельку й гукнув:

— Барабанщику, бий тривогу! Друзі мої, вперед!

Тра-та-та! — загримів барабан. Іграшки ожили. Фріцові гусари, пряникові чоловічки, паяц із дзвіночками, навіть порцеляновий пастушок — усі висипали з полиць. Лускунчик стрибнув униз і став на чолі війська.

Почалася битва, якої ця кімната ще не бачила. Іграшкові гармати били горошинами й цукерками — бух! бух! Мишки шугали з усіх боків, відкушували пряникам ґудзики з родзинок і смикали гусарських коней за хвости. Паяц відбивався дзвіночками — дзелень-дзелень! — а пастушок ховався за ніжкою стільця й сварився на мишей палицею.

Але мишей було надто багато. Іграшки відступали крок за кроком, аж поки Лускунчика не притиснули до самої шафи. Мишачий король пищав на сім голосів і тягнувся до нього всіма сімома мордочками.

— Коня! Королівство за коня! — вигукнув Лускунчик.

Марі вже не думала про страх. Вона зірвала з ноги туфельку й щосили жбурнула просто в Мишачого короля.

Бах!

І все зникло. Ні мишей, ні короля, ні битви. Тільки руку пекло, бо Марі порізалася об розбите скло. У неї запаморочилося в голові, і дівчинка тихо опустилася на підлогу.

Прокинулася Марі у своєму ліжку. За вікном сипав сніг, а поруч сиділа мама.

— Ти нас так налякала, — сказала мама. — Ми знайшли тебе вночі біля шафи, з порізаною рукою. Мабуть, загралася допізна.

— Мамо, там була битва! Мишачий король із сімома головами! А Лускунчик...

— Ох, доню, — зітхнула мама й погладила її по голові. — Тобі все наснилося.

Ніхто не вірив. Ні мама, ні тато, а Фріц тільки реготав. Лише хрещений Дросельмаєр, який прийшов провідати хвору, слухав уважно й мовчки. Він приніс Лускунчика вже з полагодженою щелепою і сів біля ліжка.

— Хочеш, розповім тобі казку про твердий горіх? — спитав він.

І розповів. Колись давно в одному королівстві жила принцеса Пірліпат. Мишільда, мишача королева, розсердилася на короля й зачарувала його доньку: та стала потворною, з величезною головою й широким ротом. Розчаклувати її міг тільки чудесний горіх Кракатук, і то якщо його розгризе юнак, який ще жодного разу не голився і не носив чобіт. Такий юнак знайшовся — племінник придворного годинникаря. Він розгриз горіх — хрусь! — і принцеса знову стала гарненькою. Але, відступаючи, юнак ненароком наступив Мишільді на хвіст. Вона запищала й тепер уже його зачарувала. Юнак перетворився на дерев’яного Лускунчика, а принцеса відвернулася від нього, бо він став незграбний і смішний.

— А чи можна його врятувати? — прошепотіла Марі.

— Можна, — кивнув хрещений. — Якщо він переможе семиголового сина Мишільди. І якщо його полюбить добре серце, хоч він і не красень.

Марі глянула на Лускунчика. Їй здалося, що його зелені очі блиснули.

Тепер щоночі Марі чула під ліжком тихий писк:

— Віддай мені свої цукерки, дівчинко! Бо розгризу твого Лускунчика!

Марі зітхала й клала на поличку всі свої марципани. Зранку від них лишалися тільки крихти. Наступної ночі король зажадав цукрових ляльок, потім — книжок із картинками й новенької сукенки. Марі віддавала все. Але одного вечора Лускунчик сам заговорив до неї:

— Не віддавайте більше нічого. Дайте мені тільки меч, справжній меч. А решту я зроблю сам.

Марі пішла до брата. Фріц почухав потилицю, а тоді відстебнув шаблю в старого олов’яного полковника, який уже давно відпочивав на полиці.

— Тримай, — сказав він. — Хай твій Лускунчик покаже, який він солдат.

Тієї ночі Марі довго не могла заснути. Опівночі у вітальні щось задзвеніло, загуркотіло, запищало... і стихло. А тоді хтось легенько постукав у двері.

— Відчиніть, будь ласка, — почувся знайомий голосок. — Усе скінчилося.

На порозі стояв Лускунчик. В одній руці — шабля, в другій — сім маленьких золотих корон.

— Мишачий король утік, — сказав він, — і так поспішав, що погубив усі свої корони. Більше він вас не турбуватиме. Прийміть їх від мене. А ще... дозвольте показати вам дещо чудове.

Він повів Марі до великої шафи в передпокої, де висіла татова дорожня шуба. Лускунчик смикнув за китицю на рукаві, і звідти, мов із чарівного коридору, опустилися кедрові сходинки.

— Прошу, — вклонився він.

Марі піднялася — і опинилася на лузі, що сяяв, ніби його обсипали цукровою пудрою. Пахло ваніллю й апельсинами.

— Це Льодяниковий луг, — пояснив Лускунчик. — А ось і брама.

Брама була складена з мигдалю та родзинок. За нею шумів Різдвяний ліс: на деревах висіли золоті й срібні плоди, гілки дзеленчали, мов дзвіночки, а з-під кущів визирали цукрові квіти. Далі текла Лимонадна річка — шур-шур, бульк-бульк, — і над нею кружляли срібні рибки. Біля Медового озера стояло Пряникове село, де жителі пекли тістечка просто на вулиці й пригощали кожного перехожого.

Марі тільки встигала роззиратися.

— Яка краса! — шепотіла вона.

Нарешті з-за Рожевого озера, по якому пливли білі лебеді, показався замок. Він увесь був із марципану, з баштами, схожими на цукрові голівки, і світився так, що аж очі мружились.

Назустріч вибігли чотири сестри Лускунчика — маленькі принцеси в мереживних сукенках.

— Братику! Ти повернувся! — защебетали вони й кинулися його обнімати.

— Ця дівчинка врятувала мені життя, — сказав Лускунчик і низько вклонився Марі.

Принцеси влаштували для неї бенкет. На столі з’являлися кошики з фруктами, торти, що співали тоненькими голосками, і чашечки з гарячим шоколадом. Марі слухала музику, дивилася на вогники, і повіки в неї ставали дедалі важчими...

Розплющила вона очі вже вдома, у своєму ліжку. За вікном рожевів зимовий ранок.

— Мамо! Я була в Ляльковому королівстві! — і Марі розповіла все: про луг, про ліс, про марципановий замок.

Мама усміхнулася й похитала головою. Тоді Марі витягла з-під подушки сім крихітних золотих корон. Мама довго розглядала їх і так і не зрозуміла, звідки вони взялися.

Того ж дня Марі підійшла до шафи, де стояв Лускунчик, і тихо сказала:

— Мені байдуже, що ти дерев’яний і незграбний. Я тебе ніколи не покину.

Тієї миті щось тихенько клацнуло. А за годину до них завітав хрещений Дросельмаєр — і не сам. Поруч із ним стояв юнак у червоному каптані, гаптованому золотом. Невисокий, усміхнений, а очі — зелені, добрі й дуже знайомі.

— Знайомтеся, — сказав хрещений. — Мій племінник.

Юнак підійшов до Марі й уклонився так низько, як уклоняються тільки королівнам.

— Дякую вам, — тихо мовив він. — Ви кинули туфельку, коли мені було найважче. А сьогодні сказали слова, які зняли з мене чари.

Марі зашарілася. Фріц роззявив рота й забув його закрити.

Відтоді юний Дросельмаєр часто приходив у гості. Він лускав горіхи для всієї родини, лагодив Фріцових гусарів і грав із Марі в шахи. А коли Марі виросла, він приїхав по неї в золотій кареті, запряженій срібними кіньми, і повіз її до марципанового замку. На весіллі танцювали двадцять дві тисячі ляльок, і всі в перлах та діамантах.

Кажуть, Марі й досі королева Лялькового королівства. Там сяють Різдвяні ліси, світяться прозорі марципанові замки й дзюрчить Лимонадна річка. І побачити все це може кожен, хто вміє дивитися так, як дивилася Марі.