Джек і бобове стебло

Жила собі бідна вдова з сином Джеком. Не було в них нічого, крім старенької хатки та корови Білянки. Щоранку Білянка давала молоко, мама несла його на базар — тим вони й жили.

Та одного ранку Білянка не дала ані краплі.

— Що ж нам тепер робити? — заплакала мама. — Веди, Джеку, корову на ярмарок. Продамо її, а там щось придумаємо.

— Не журися, мамо, — сказав Джек. — Я вже виторгую добру ціну!

Узяв він Білянку за мотузку і пішов. Іде дорогою, аж назустріч — дивний дідок. Борідка сива, капелюх кривий, а очі хитрі-хитрі.

— Добридень, Джеку! — каже дідок. — Куди путь тримаєш?

— На ярмарок, корову продавати, — здивувався Джек. Звідки дідок знає його ім’я?

— А скажи-но, ти кмітливий хлопець? Скільки буде бобів: два в одній руці, два в другій і один у роті?

— П’ять! — випалив Джек.

— Вгадав! — засміявся дідок і розтулив кулак. На долоні лежало п’ять бобів, рябеньких, блискучих, наче камінці зі струмка. — Ось вони. Віддай мені корову — і боби твої. Вони не прості. Посадиш увечері, а вранці вони до неба виростуть.

— Справді? — Джек аж рота роззявив.

Джек подумав-подумав, віддав мотузку і сховав боби в кишеню.

Прибіг Джек додому радий-радісінький.

— Мамо, я вже повернувся! Дивись, що я за Білянку взяв!

Мама глянула на п’ять бобів — і сплеснула руками.

— Ой, Джеку, Джеку! Найкращу корову — за жменю бобів? Отакий з тебе торговець!

Схопила вона боби й — шмяк! — викинула у вікно. А Джека відправила спати без вечері. Ліг він голодний і сумний.

Уранці прокинувся Джек, а в кімнаті якось дивно: зелено й темно, наче хатку хтось накрив листям. Визирнув у вікно — от дива! Під вікном виросло бобове стебло. Товсте, як дерево, кручене, як мотузка, і таке високе, що верхівка ховалася в хмарах.

— Дідок не обманув! — прошепотів Джек.

І поліз. Хапався за листя, ставив ноги на вусики — вище, вище, ще вище. Хатка внизу стала як горішок, а потім і зовсім пропала.

Нагорі, над хмарами, бігла довга пряма дорога. Пішов нею Джек і дійшов до величезного дому. На порозі стояла велика-превелика жінка.

— Доброго ранку, пані, — чемно вклонився Джек. — Чи не дасте мені чогось поснідати? Я з учорашнього дня не їв.

— Тікай звідси, хлопче, поки цілий! — замахала вона руками. — Тут живе мій чоловік, велетень. Він хлопців страх як не любить. Ось-ось прийде додому!

— Будь ласка, — попросив Джек. — Я такий голодний.

Велетениха зітхнула, завела його на кухню й дала окраєць хліба з сиром та кухоль молока. Не встиг Джек і половини з’їсти, аж тут — бух! бух! бух! — задрижав увесь дім.

— Ой лишенько, це він! — злякалася велетениха. — Швидко в піч!

Шмиг — і Джек уже в холодній печі, тільки в щілинку визирає.

Зайшов велетень, такий високий, що головою стелю зачепив. Потяг носом і заревів:

— Фі-фай-фо-фам! Хлопчиком пахне тут і там!

— Та що ти, — махнула рукою дружина. — То тобі здалося. Іди вмийся, я тобі сніданок подам.

Велетень умився, з’їв три миски каші, а потім дістав зі скрині мішечки золота. Сів рахувати: дзень, дзень, дзень... та й задрімав. Захропів так, що тарілки на полиці задзеленчали.

Тихенько виліз Джек із печі, схопив один мішечок — і тягу! Дорогою, до стебла, вниз, униз — і прямо мамі на поріг.

— Мамо, дивись! Не дурні були боби!

Довго жили вони на те золото. Та золото, як і молоко, колись закінчується. І Джек знову поліз нагору.

Велетениха вже не хотіла пускати його, та він так просив, що вона знов сховала його в печі. Знову прийшов велетень, знову ревнув «Фі-фай-фо-фам!», знову поснідав. А тоді гукнув:

— Жінко, неси мою курку!

Поставила вона на стіл руду курочку. Велетень сказав: «Неси!» — і курочка — ко-ко-ко! — знесла яйце. Золоте! Велетень милувався-милувався та й заснув.

Джек вискочив із печі, підхопив курочку під пахву — і бігом. Тепер щоранку в них з мамою було золоте яйце.

Та Джекові кортіло ще раз глянути, що там, нагорі. Утретє він не пішов до велетенихи, а прослизнув у дім сам і заховався у великий мідний казан.

— Фі-фай-фо-фам! — загримів велетень. — Хлопчиком пахне тут і там!

Він зазирнув у піч — порожньо. Пошукав під столом — нікого. А на казан і не глянув. Сів, поїв і сказав:

— Жінко, неси мою арфу!

Принесла вона золоту арфу. Велетень мовив: «Грай!» — і арфа сама заграла, та так ніжно, що велетень за хвилину вже хропів.

Виліз Джек із казана, схопив арфу — і до дверей. Та арфа була чарівна, і вона закричала:

— Господарю! Господарю!

Велетень прокинувся, глянув — а Джек уже біжить дорогою з арфою в руках.

— Стій! — заревів велетень і кинувся навздогін.

Бух! Бух! Бух! Земля над хмарами здригалася. Джек біг щодуху, а велетень наздоганяв: один його крок — як десять Джекових. Ось і стебло. Джек — униз, велетень — за ним. Стебло хиталося й рипіло, листя летіло на всі боки.

— Мамо! Мамо! — закричав Джек ще з половини стебла. — Неси сокиру! Швидше!

Мама вибігла з сокирою. Джек зістрибнув на землю, схопив її — і як рубоне! Раз! Удруге! Утретє — трісь!

Захиталося стебло, затріщало — та й повалилося. А з ним і велетень гепнувся додолу так, що аж земля загула. Підхопився він, отетерілий, обтрусився від листя — і подався геть, тупаючи. Більше він ніколи не приходив.

Відтоді Джек із мамою більше не бідували. Курочка несла золоті яйця, арфа грала їм вечорами, і в хатці завжди було і молоко, і хліб.

А ще Джек купив мамі нову корову, таку ж білу, як Білянка. І коли сусіди на ярмарку сміялися, що він колись віддав корову за жменю бобів, мама тільки зітхала: — Ох і продешевив він тоді! Треба було просити за корову хоч шість.